Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

й борода затремтіла, як у дитинстві, коли збирався плакати, але більше нічого говорити не стала. А він, умившись холодною водою, відро з якою стояло в хаті, ступив до дверей.

– Більше мене не чекайте, – відрубав і пішов.

І таким холодом повіяло на Настю, неначе на морозі сиділа в самій сорочці. «Акиме! Вернися, синку! – кричала її душа, але вуста так і не розтулилися, ніби хто їх склеїв. – Акиме! Більше й слова не скажу, – уже думками й на вулицю вискочила, але неначе вклякла на місці. – Бач, як матір шанувати навчилися», – образа колола її серце.

Так і просиділа біля вікна до ранку, усе прислухалася та зітхала, а він не повернувся. Ще жодного разу не було їй так сумно в своїй хаті, як цієї ночі, тож сиділа та дітей згадувала: з Тимофієм дороги на Донбасі робила, з Прокопом у Таврію йшла, а доньку з червоним хрестом на білій шапочці в монастирі шукала – знову там поранених доглядає. Тільки війну не могла уявити, тож коли думала про Григорія, лише хрест до нього приставляла. Не такий, який Господу вручили, аби потім на ньому його ж і розіп’яти, а білий і невидимий, який скрізь буде його захищати. Наздоганяти Акима їй і зараз не хотілося. «Мусить сам зрозуміти, за ким іти», – так їй хтось підказував. Чи був то її Мусій, вона не знала, але цієї ночі навіть його кликала: «Ходи хоч ти по хаті, – уперше боялася самоти та темної ночі більше, ніж духу мертвого чоловіка. – Ходи, бо надворі ще холодно, а мені аби не самій тут бути».

8

Відтоді не сиділося людям удома, навіть баба Палажка, скинувши старість зі своїх плечей, поспішала на майдан. У них була одна мета – спинити дорожнечу і спекуляцію, бо вже й паску – а до Великодня залишалося кілька днів – пекти не було з чого.

– Нехай знижують вартість продуктів і встановлюють тверді ціни на них, особливо на борошно та цукор, – кричали дорогою.

Уже й новий громадський комітет лаяли, який чотири комісії створив, а зробити й зараз нічого не може. Дивно було, що й винного ніхто не шукає, хоча вони знали всіх поіменно. Аби якось прожити, згодні були й на талони, і на норму, тільки не на таку мізерну, як зараз. «Живіть як хочете. Раз на землі, то не помрете», – вважали, що саме так думає про них як стара, так і нова влада. Раніше з усім вони мирилися – коли для фронту все в них забирали, для резервістів і поранених, не заплативши й копійки, та коли вже спритні люди своє і їхнє стали приховувати, терпець увірвався.

– Якщо панів та крамарів потрусити, знайдуть сотні, а то й тисячі пудів, які вони збиралися утридорога продати. Ич які! Задумали на нашому горі нажитися! Не дозволимо! – саме нестача харчів змушувала їх так кричати.

Згадали і всім відомого Кравцова, який бив себе у груди та божився, що він за народ, а тепер теж скурвився!

– Ми всі папери написали, а грошей так ніхто й не дав! – прокричала чиясь совіслива голова з відчиненого вікна повітової управи, перед якою вони стояли. Та щойно зібралися їй відповісти, як вона швидко сховалася, аби ніхто в неї не поцілив. Яйцями тут кидатися не збиралися, а каміння в руках дехто тримав. І так багато тих людей набігло, що вже й на площі не поміщалися.

– Гуртом добре й батька бити, – раділа й Палажка. – Треба оточити міську управу, аби звідти ніхто не втік, – вона сьогодні була сміливою, як ніколи.

Так і зробили, ще й магазини взяли в облогу, які були в центрі міста, – збирались і тут шукати приховане. Саме в розпал людського гніву член продовольчої комісії Безпалов, трохи переплативши продавцю, примудрився купити собі тканини більше, ніж йому належало за нормою. Коли з об’ємним пакунком він вийшов із крамниці, на нього одразу накинулися солдатки (дружини солдатів-фронтовиків) – смикали за рукава, покрикували, а розгнівавшись до краю, обмотали купленою тканиною й повели центральними вулицями міста на мотузці. Пізніше хтось до спини причепив чималий аркуш, на якому великими літерами було написано: «Чхати я хотів на ваші норми». А згодом і спереду з’явилася – «Сам контролюю і сам порушую».

Юрба хором вигукувала ті слова, аби всім було зрозуміло, що це тут коїться. А баба Палажка, для ще більшого задоволення, невеликою лозиною підганяла того спійманого бичка, який спочатку погрожував, потім просився, а згодом, звісивши голову, мовчки волочив ноги. Находившись, процесія попрямувала до повітового комісара Данкова. Тепер з-поміж членів старої і нової влади вірили тільки йому.

– Будемо просити, щоб вийшов до нас, – пропонувала якась молодиця.

– Такого чоловіка й просити не треба, він і так вийде, – шанобливо відгукувалася про нього інша. – Це ж той, що роздав місцевим селянам усі свої землі! – почувши таке, всі аж притихли. – У 1905 році, – додала, помітивши, що дехто про те зовсім нічого не знає. – Освічений, інтелігентний, справжній революціонер. Щойно з-за кордону повернувся, був змушений ховатися від царської влади, – і знову тиша, бо й не здогадувалися, що є такі серед них.

– Данков! Данков! Данков! – по хвилі всі дружно кликали того справжнього чоловіка, якого зовсім недавно самі й вибрали.

– Та пропустіть же нашого спійманого бичка наперед, поки ніхто його не відв’язав, – просили демонстрантів. – Нехай комісар ним полюбується, – штовхали його поперед себе, не жаліючи. На ходу давали й інші стусанів далеко не бідному Безпалову. – Дружина вже пропонує за нього чималий викуп, – повідомляв хтось голосно. – Як поведетеся на гроші, тоді нічого не отримаєте! – закричали цареборисівські жінки. І такі вони були дружні, що й самі повірити в те не могли.

Коли залишали майдан, збираючись додому, у баби Палажки був такий щасливий вигляд, неначе їй подарували три фунти золота. Нескладно було здогадатися, що тепер їй хотілося підбити підсумки цього непростого дня. Вона то кахикала, то руки потирала, збираючись із думками.

– Та починайте вже, а то все лаштуєтесь, а воно знову не з тієї ноги, – кепкувала з неї Настя.

– Смійся! Смійся! Сиділи б ви на Великдень без паски, якби не баба Палажка. Тепер борошна нам точно дадуть, – навіть облизувалась, неначе вже пробувала свою смачну паску. – А із землею чомусь тягнуть. То