Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

співають, але замість відповіді він тільки усміхався. «Оце парубки виросли! – думала про своїх синів. – Той до есерів, цей до більшовиків». Знову дістала той папірець, який їй уже й порохом пахнув. Навіть збиралася на карти кинути на Гришку, потім і на Акима, але, побачивши Митра серед двору, швидко сховала. «І чого його сюди ноги несуть? – ніби й не здогадується. – Усе вигадує: то ногу підвернув, треба вправити, то онук півня злякався, треба пошептати, а за те хліба принесе та новину якусь, бо син його став гласним повітової думи».

– Що в тебе цього разу скоїлося? – відчиняючи двері, ледь усміхнулась, бо ще й сорок днів не минуло після смерті чоловіка.

А почувши, що він рано-вранці в Таврію збирається, посадила його на стілець перед образами й почала молитву шепотіти. Наостанок святою водою побризкала й сіла неподалік на лаві.

– Можеш рушати. Нічого з тобою не станеться, – хотілося їй кепкувати з такого залицяльника, але Мусій так і стояв між ними.

А він почав про владу в повіті, про новостворені громадські комітети, куди не тільки від робітників та солдатів обрали, але й від селян також, про те, що поміщики й тут не проґавили – правдами й неправдами пробралися й туди. «Їм, мабуть, однаково, яка буде влада, аби лише мати можливість її контролювати», – повторював синові слова. Розказував, що селян на їхньому зібранні годі було впізнати – вони більше не відмовчувались, а відвоювали собі в повітовому комітеті аж двадцять дев’ять місць із дев’яноста шести. З дванадцятої години й до пізнього вечора там кричали, поки свого добилися.

Переказував Митро почуте, але так, як вона, чомусь не радів. Навіть здалося, що із задоволенням сказав такі слова: влада в того, у кого гроші. Ще й додав, що гроші й далі залишаються в руках старої повітової та земської управи. Тому великі російські поміщики й купці, яких «стародумцями» називають, засідають як і раніше та гроші на свою користь розподіляють. Нові ж комітети для них ширма, за якою можна сховатися та далі своє робити. Тож виходить, що нічого не змінилося.

– Нащо таке вигадуєш? – не хотілося Насті з тим погоджуватися.

Їй за новинами далеко й ходити не треба, вони самі в її хату сходяться, бо кожна людина, яка сюди зайде, про щось та й розкаже. А їх інколи й десяток за день на цьому стільці сиділо, із якого тепер Митро вставати не хотів. Тож знала вона й про суперечки «стародумців» і «новодумців», про їхніх лідерів Сумцова та Ларіна, про те, як перший другого принижував на зборах. Натякав, що, може, за десять років з нього й вийде тямущий земський, а зараз він випадкова тут людина. А другий і не збирався йому поступатись, і нічого, що він не мав ні такого елегантного редингота, ні смокінга, обшитого шовком, та й говорив не так доказово та палко, усе ж симпатії на його боці.

– Змінилося головне: селяни зрозуміли, що вони можуть свого добитися, а їх більшість у повіті, – Настя здивувала його таким висновком.

– Тоді чому ж недавно комісаром Тимчасового уряду знову призначено все того ж Сумцова, який і за царя керував нами? – хоч і стримував себе Митро, усе ж було помітно, що він нервує.

– То тимчасово, розкусять і того спритного, – вона в тому була впевнена. – А ти, перш ніж висновки робити, навчися все те розуміти.

Так було скрізь – один про одне, другий про інше, бо вони тільки-но почали говорити про якісь там права. І не лише сперечалися часто, а навіть ворогами ставали. Тому Настя, стуливши вуста, першою попрямувала до дверей. «Оце так демократія!» – тільки й зміг він сказати. Хотів ще й додати, що вона сьогодні все йому зіпсувала, та не встиг, бо Настя поспішала ще завидна вивести його на вулицю. Трохи затримавшись біля двору, почула розмову якихось незнайомих людей про таку ж листівку, яка лежала і в її кишені.

– Щоб брат на брата пішов, такого й бути не може! – незнайомець був у тому впевнений.

– Чому ж тоді москалі з селянами на базарі часто лаються? – питав інший.

– А їм усе не так. Давно вони тут хліб їдять, а нашого брата й зараз не поважають. Інколи й мені хочеться пику хоч одному набити, аби гонору поменшало.

– Тоді ж про яку громадянську війну йдеться?

– Та викинь ту писульку. То більшовики щось вигадали. Теж мені авангард. Їх небагато, і слухати їх не варто.

– Нічого ти не тямиш у революційній боротьбі, – до суперечки приєднався ще один. – Я так гадаю: сьогодні «стародумці» з «новодумцями» мирно розходяться, а коли туди сірник піднести, усе вмить спалахне.

– Думаєш, більшовики розпалять?

– А хто ж. Тільки не наші, а російські. Наші жорстокості такої не мають, просто ходять за ними, неначе їм пороблено – і все.

Того вечора, сидячи на лаві під вікном, вона довго чекала свого Акима, поки й задрімала. Прокинулася, коли зарипіли двері і хтось засопів біля порога. Хоча й була вона сміливою не по-жіночому, усе ж моторошно стало. Думала чомусь про Мусія: і поховала як годиться, і пом’янула за всіма правилами, і службу в церкві відстояла, навіть на сорокоуст грошей не пожаліла. Що ж іще мала зробити, щоби його душа заспокоїлась? – питала у темної тиші. Коли зрозуміла, що то Аким, одразу схопилася.

– Де це ти до самого ранку вештався? – підійшла ближче. А почувши від нього горілчаний запах, відважила ляпаса. – Я тебе погуляю з більшовиками! Ніхто з місцевих їх і слухати не хоче, а ти за ними слідом, мов теля на мотузці, плентаєшся! Брат на війні хрести заробляє, а тебе посадять завтра! Обіцяй, що більше туди не ходитимеш! – аж ногою тупнула.

– Ще чого. І не збираюся, – такого твердого голосу вона у нього ніколи не чула. – Я вже дорослий, – куди й хміль його подівся.

– Не ходи до них, сину! – уже й шкодувала, що згарячу підняла на нього руку. – Усі вони приїжджі – ті з Курська, ті з Ростова, то навіщо їм чужий край? Ніхто ж не знає, які порядки тут збираються встановлювати.

– Досить вказувати! – витираючись, він різко обірвав її. – Багато нас тут було, але у вас тільки один син – Грицько, – видно, давно таке на язиці сиділо.

Із його голосу вона зрозуміла, що