Сергій Волошин - Подорож «Пройдисвіта»

якими він почав енергійно різати сітку. За кілька хвилин Жабенцію вивільнили. Щоправда, Васька побоявся різати сітку біля шиї Жабенції, щоб її не поранити, і в результаті у Жабенції на шиї опинилось оригінальне намисто.

— Нічого страшного, залишиться на згадку, — сказала з цього приводу Жабенція, — та воно наче й красиво.

— Погана ця краса, — заперечив Сашко, — ну ж бо, Васька, покажи цим горе-рибалкам, пошматуй їм сітку.

Васька неначе підводний тигр кинувся на сітку, щосили клацаючи ножицями. Сашко навіть «Пройдисвіта» відвів у бік, щоб Васька його не порізав. Жабенція також завбачливо відпливла подалі. Через деякий час від рибальської сітки залишилось лише дрантя.

— Оце так! — присвиснув Боба. — Рибалки довго будуть думати-гадати, що це за звір-риба завелася в Озері.

— Нічого, — одказав Сашко, — може, злякаються і не будуть тепер нівечити природу.

А Жабенція наблизилась до Васьки, погладила його лапками і тихенько сказала:

— Квакую, тобто дякую, — і міцно поцілувала його в маску.

Тут навіть Боба зніяковіло відвернувся. Васька не тільки почервонів, як варений рак, а й пустив цілий феєрверк іскор, незважаючи на те, що перебував під водою.

Він обережно вивільнився із обіймів жаби і поспішив у всюдихід. Коли Васька зняв водолазний костюм, Боба лукаво глянув на нього і запитав у Сашка:

— Сашо, а ти часто бачив, як коти з жабами цілуються?

Васька спочатку замахнувся на Бобу, але потім посміхнувся і зупинився. Ситуація справді виглядала кумедною. За мить усі разом від душі реготали.

9. У палаці В’юна Чотирнадцятого

Віддихавшись від сміху, мандрівники рушили в дорогу. Невдовзі їм назустріч вилетіло п’ять карасів. Один із них мав чудернацький вигляд — його луска сяяла білими і золотистими смугами. Здаля він був схожий на матроса.

Сашко підплив ближче і зупинився. Чудернацький карасик відірвався від своїх товаришів, розпушив плавники і промовив:

— Добридень, Сашко і компанія. Ми зачекалися вас, бо слава про ваші подвиги вже давно дійшла до нашого царства.

— Як тебе звуть і звідки ти про нас знаєш? — здивовано спитав Сашко.

— Мене звати Карасик-Матросик, — відповів карасик і гнівно поглянув на Ваську, який почав сміятись із його імені.

Сашкові стало незручно за невихованого кота, який, до речі, і сам був смугастим.

— Дуже приємно, — озвався хлопчик, — мене звуть Сашком, цього гарненького собачку Бобою, а це Васько-Смугасько.

Тепер уже Карасик-Матросик посміхався: він зрозумів Сашкову хитрість. Васька від несподіванки розпушив був шерсть і хотів щось заперечити, але промовчав під нищівним поглядом Сашка.

— Правда, інколи цього Смугастика називають просто Васька, особливо коли він не насміхається із інших, — продовжив хлопчик.

— Добре, добре, мене часто зустрічають усмішками, і я вже майже звик до цього, — заспокійливо мовив карасик.

Васька щось пробурмотів, але було видно, що він теж не гнівається.

— Повернімось до справ, — сказав Карасик-Матросик. — Я радий вітати вас на території Карасії. Мені доручено супроводжувати вас до нашого царя В’юна Чотирнадцятого.

— Слава Богу, нарешті ця вода скоро скінчиться, — муркнув Васька.

— Добре, карасику, веди нас, — сказав Сашко, і «Пройдисвіт» почав рухатись за Матросиком та його друзями. Жабенція мовчки пливла між ними.

Відтепер мандрівники рухались значно швидше. Кожен виконував своє завдання — Сашко кермував, Боба йому допомагав, а Васька спостерігав за тим, що робилося позаду.

Через деякий час їм все частіше почали зустрічатися табунці карасів. Всі радо рухали плавниками і помахували хвостиками.

— Вперше бачу карасів, таких радих моїй появі, — муркнув Васька. — Зазвичай вони втікають, як навіжені.

— Може, вони підозрюють, що цього разу ти їх не намагатимешся з’їсти? — лукаво посміхнувся Боба.

— Швидше вони мене хвостом уб’ють, — муркнув Васька, скоса поглядаючи на тих карасів, що були утричі більшими від нього.

— Ану помовчіть трішки, — втрутився у розмову Сашко. — Не вистачало ще, щоб ви обговорювали вигляд цих карасів на пательні.

— Я й так можу… тобто міг… тобто більше не можу, — знічено замуркотів Васька під пронизливим поглядом Сашка.

Незабаром мандрівники впливли в Карасеград. Це було велике, глибоке місце під крутим берегом озера, де знаходилась нора В’юна Чотирнадцятого. Навкруги було безліч карасів, лящів, в’юнів, які з усіх боків підморгували прибульцям. Від цього підморгування шерсть у Васьки знову розпушилася і заіскрилася.

— Привіт, мої дорогенькі, — радо вигукнув Карасик-Опанасик, який буквально підлетів до човна, — ми вже вас дочекатися