Колм Тойбін - Завіт Марії

їм не було діла до мене й Марії, вони вимагали, аби жінки, що снували туди-сюди з опущеними, як у слухняних тварин, головами, приносили їм їжу.
* * *

Наступного дня ми всі залишили той будинок. Одному з тих, що й досі приходять до мене, доручили провести нас із Марією. Він звелів нам не відходити ні на крок і ні з ким не розмовляти. Ми йшли вузькими залитими ранковим сонцем вулицями, доки не потрапили на великий майдан, повнісінький народу.

— Усім цим людям, — сказав наш провідник, — платять священики. Вони тут, щоб вимагати звільнення розбійника. Пілату це відомо, священики впевнені, що все вийде, може, й розбійникові вже сказали. Це початок нашого спасіння, великого світанку для всього світу. Це вже відомо, записано у книзі буття, як моря і землі позначено на мапі.

На той момент, коли він замовк, я вже втомилася йти і стерла ногу. Я слухала його, заплющивши очі, і відчувала, що голос звучав якось неприродно, наче він повторював чужі, завчені слова, що запали йому в пам'ять.

Слабко вірилось, що все, що відбувалося на майдані, влаштовано заздалегідь, але настрій людей був зовсім не такий, як на вулицях Кани чи під час весілля: ніхто не кричав, не метушився, не було відчуття дикої юрми. На майдан прийшло й чимало літніх людей. Навряд чи хтось упізнав нас, та ми все одно трималися в тіні, я і Марія, і старанно робили вигляд, що немає нічого дивного в тому, що ми тут і що ми з нашим провідником опинились на майдані невипадково, як і всі інші.

Спочатку мені не було чути, що говорять з балкона на протилежному боці майдану, навіть розгледіти щось було нелегко. Нам довелося вийти з тіні на осоння і проштовхнутися в гущу людей. На балконі стояв Пілат, багато хто шепотів його ім'я, і слова його звучали все гучніше:

— У чому ви звинувачуєте цього чоловіка?

І всі до одного прокричали йому у відповідь:

— Якби він не був злодієм, ми б не передали його тобі!

Тут хтось штовхнув мене, і через галас навкруги я пропустила наступні слова, але Марія все чула і передала мені. Пілат сказав, щоб народ узяв в’язня і судив його за юдейським законом.

Пілат і досі стояв на балконі, один, а збоку — двоє чиновників. Цього разу я почула відповідь натовпу, вона була злагодженою і прокотилась майданом, як хвиля.

— Нам не вільно карати смертю. — І з того, як це прозвучало, стало ясно, що про все це насправді було домовлено раніше. Я не могла собі уявити, що таке можливо. Потім Пілат зник у будинку, і настрій на площі змінився, галас і розмови стихли, і я відчула, як щось сталося, як усі напружено дивляться на балкон. Я відчула: натовп жадає крові. Це було видно з виразу облич, зі стиснутих зубів, зі збудженого блиску очей. Багато облич потемніло, обернулося на чорну порожнечу, і щоб чимось її заповнити, їм потрібні були жорстокість, біль, крики страждання. Тепер, коли вони одержали дозвіл, їм хотілося лише виплеснути свою лють. Із покірного чужій волі натовпу вони перетворилися на збіговисько безумців, які прагнули крові: їм не потрібно було нічого, крім нелюдських волань, розірваної плоті та роздроблених кісток.

Доки ми покірно чекали, я спостерігала, як ця жага переходить від одного до іншого і поступово охоплює всіх на майдані, наче гнана серцем кров проникає в усі частини тіла.

Коли Пілат знову вийшов на балкон і заговорив, люди слухали його, але ті слова вже не мали значення.

— Я ніякої провини не знаходжу в ньому, — сказав він. — Є ж у вас звичай, щоб я одного відпускав вам на Песах: чи хочете, відпущу царя юдейського?

Юрба була уже готова і прокричала у відповідь:

— Не його, а Варавву!

Тоді з’явився розбійник Варавва, і його відпустили під загальне схвальне ревіння. А потім звідкись пролунав крик, і ті, що стояли попереду, змогли побачити щось, чого нам видно не було, всі нетерпляче заворушилися, ще більше людей сипонуло на майдан, так що ми втрьох опинились уже не скраю, а майже всередині. Ми мовчали, намагаючись залишитись непоміченими. Тепер ніхто не зводив очей з балкона, всі знали, що зараз відбудеться, і лише чекали того страшного задоволення.

І ця мить настала — народ дружно йойкнув, висловлюючи своє захоплення, оторопіння й нетерпіння, але й цього було замало, загальне зітхання тут-таки змінилося вигуками, галаканням, вереском і свистом, тому що на балконі в оточенні солдатів, із залитим кров’ю обличчям і в терновому вінці, що вп’явся йому в лоба, з’явився мій син. На ньому була пурпурна царська мантія, що теліпалася так, ніби руки мого сина було зв’язано за спиною. Солдати штовхали його по балкону, а юрба ревіла і реготала. Мені було погано видно, та з того, як здригалося від ударів його тіло, я зрозуміла, що він дуже знесилів. Мій син мав вигляд зломленої, майже упокореної людини. Пілат знову почав говорити, але його переривали крики юрби, та він змусив себе почути.

— Се людина! — сказав він.

І я почула, як священнослужителі, що стояли під балконом і по краях майдану, почали викрикувати: «Розіпни його, розіпни його!» Пілат знову зажадав тиші. Він підійшов до мого сина, щоб підтримати його і затулити від солдатів і сказав священикові:

— Візьміть його ви і розіпніть, бо я не бачу в ньому провини.

Тоді один зі священиків прокричав:

— Ми маємо закон, і за