Колм Тойбін - Завіт Марії

— Тобі страшно?

— А тобі не було б?

— Хочеш, аби я пішла?

Вона не стала віднікуватись.

— Так.

— Прямо зараз?

Вона кивнула, і вираз її обличчя, поза і весь її вигляд цієї хвилини сказали мені більше, ніж я дізналася про неї за все життя. Я зрозуміла, що наштовхнулася на щось абсолютно безжальне, темне і зловісне, яке не вкладалося в голові. Мені здалося, що мене зараз схоплять, прямо біля дверей, і потягнуть, щоб ніколи вже не випустити на волю. Тут я все зрозуміла і не зойкнула лише тому, що була певна: Міріам зуміє змусити мене замовкнути. Натомість я подякувала їй і пішла. Я знала, що ми більше ніколи не побачимося. Прямуючи до будинку Марти і Марії, я була готова до того, що мене не пустять і туди.

Сестри мене вже чекали. Лазар знову лежав у затемненій кімнаті, він і досі не міг розмовляти. Він раз у раз стогнав і скрикував уві сні, наче в потойбічному світі дізнався таке, чого словами вимовити не можна. Марта сказала, що на світанку всі прокинулися від його нелюдського виття. Я розповіла Марті з Марією про прихід Марка і про те, як мене зустріла Міріам. Я пояснила, що за мною можуть стежити і що готова одразу ж від них піти. Вони відповіли, що за їхнім будинком теж, швидше за все, наглядають і що одній з них треба буде залишитись, але вони вже вирішили, що коли я з’явлюсь і попрошу допомоги, Марія проведе мене до Єрусалима — ми нишком вислизнемо вночі. Навіть якщо за нами слідкують, то нам нічого не залишається, окрім як спробувати відірватися від переслідувачів. І тут я зрозуміла, що сестри не в усьому дійшли згоди. Марта сказала, що його має судити Пілат, а потім народові запропонують зробити вибір, відпускати його чи ні, але, за її словами, старійшини вже все вирішили і вибір народу нічого не змінить. І римляни, і старійшини хочуть його смерті, але бояться заявити про це відкрито.

Марія заперечила, що неодмінно щось станеться, і всі рішення та передбачення не матимуть сенсу, що настає кінець світу, і ці дні будуть останніми, але водночас — початком чогось нового. Її слова дали мені надію, що ми зможемо втекти, неважливо куди. Я уявила, як веду свого сина крізь натовп, покірливого, сумирного і чомусь наляканого, як він тихо йде з опущеними в землю очима, а його послідовники розбіглися. Та Марта сказала, що священики попіклувалися, щоб на площі були їхні люди, котрим наказано вимагати звільнення злодія Варавви, і вони так і зроблять. Мого сина не звільнять.

— Його вже схопили, — сказала Марта, — і вже вирішили, що з ним робити.

Тепер сестри незмигно дивилися на мене, боячись договорити до кінця.

— Ти маєш на увазі, що його розіпнуть? — спитала я.

— Так, — сказала Марта. — Так.

— Але це стане початком, — знову втрутилася Марія.

— Початком чого? — запитала я.

— Нового життя для всього світу, — відповіла вона.

Ні Марта, ні я не звернули уваги на ці слова.

— Чи можна щось зробити? — спитала я у Марти.

Тепер зніяковіли вони обидві. Марта кивнула на двері кімнати, де лежав Лазар.

— Спитай мого брата. Сестра має рацію, наближається кінець світу, — сказала вона. — Або кінець світу, відомого нам. Статися може будь-що. Ти маєш іти до Єрусалима.

У Єрусалимі ми зупинились у якомусь будинку. Мені було дивно дивитися на людей, чути, як вони говорять між собою, адже я ніколи не перемовлюся з ними словом, ніколи їх не пізнаю, хоча ми й не відрізняємось, принаймні, зовні: ходимо по одній землі, говоримо однією мовою. Та, водночас, між нами немає нічого спільного, ніхто з них не здогадується про мої почуття і не може їх розділити. Мені здавалося, що ми належимо до різних світів. Дико було знемагати під важким тягарем, якого ніхто не бачить, мати цілком звичайний вигляд для незнайомих людей і тримати все в собі.

Я зрозуміла, що в будинку, де ми зупинилися, було повно його послідовників, які ще залишалися на волі, і що Марії веліли привести мене саме сюди. Вона запевняла, що тут я в безпеці, що будинок надійний, хоча мені так не здавалось. Я спитала, звідки вона це знає, у відповідь вона усміхнулась і сказала, що будуть потрібні свідки.

— Кому? — спитала я. — Для чого?

— Не питай, — сказала вона. — Просто довірся мені.

Першої ночі один із тих, хто колись приходив до нас у Назареті, замкнув нас із Марією на ключ. Він холодно і з підозрою подивився на мене.

Мій син був уже під вартою, вже у в’язниці. Він дав себе схопити, і, проводячи багато часу серед його послідовників, я зрозуміла: вони вважають, що все йде як треба, що ці події — частина великого спасіння, яке відбувається у світі. Я хотіла запитати їх, чи значить це, що його не стратять, що його відпустять, але всі вони, включно з Марією, говорили самими загадками. Мені стало ясно, що на жодне запитання не буде прямої відповіді. Я знов опинилась серед безумців, заколотників, заїк, припадочних, тих, хто задихались від збудження та хвилювання, — зрозуміти їх було неможливо. Серед них я помітила кількох ватажків: до їхніх слів дослухалися, при них усі змовкали, вони сиділи на чільних місцях за столом,