Ян Грабовський - Рексьо і Пуцек

Час од часу він чмихав, навіть кректав, бо вже упрів від роботи. Зате вирив глибоченько — міг засунути в нору всю голову.

— Ну що? Є? — питає його Рексьо.

Пуцек встромив носа в нору, понюхав раз, понюхав удруге, чмихнув, ще раз понюхав і каже:

— Може, миша? Щось чую, але що саме — не розберу?

— Дай-но я подивлюся! — буркнув Рексьо й відштовхнув Пуцека вбік.

Він устромив носа в нору, потім обійшов довкола неї, знов встромив носа, понюхав раз, ще раз й каже:

— Не вмієш ти нічого робити!

— То роби сам! — огризнувся Пуцек, який уже лап не чув, так утомився.

— Авжеж, що зроблю! — сказав Рексьо і почав вигрібати землю так швидко, як машина.

Пуцек сів біля нори й чекає.

— Ну то що? — питає трохи згодом.

— Зараз буде, — прохрипів Рексьо, бо в роті в нього було повно землі. — Я вже його чую. А ти чуєш?

— Не чую, — каже Пуцек, наставивши обидва вуха й нахиляючи голову то в один бік, то в другий.

— То ти глухий! — сердито гаркнув Рексьо і став іще завзятіше викидати позад себе землю.

— Є? — знову питає Пуцек.

— Дурню! — напався на нього Рексьо. — Питаєш і питаєш! Є, звісно, що є! Тільки знаєш, що я думаю?

— Ну?

— Що він саме пішов із дому.

— Ну, то й гребти тоді нема чого.

— І я так думаю. Прийдемо сюди потім.

— А хто ж він такий? — знову питає Пуцек і показує на нору.

— Якщо ти ще раз щось запитаєш, то так дістанеш, що знатимеш, — гаркнув Рексьо й побіг не оглядаючись.

Трапилися йому відро.

Залишила його там Катажина.

На дні у відрі було трохи розбавленої водою свинячої їжі.

Пуцекові хотілося пити, і він уже поліз був у відро. Рексьо відштовхнув його.

— Аякже! Скрізь ти перший! Нібито мені теж не хочеться пити?

— Ця вода чимось тхне, — попередив його Пуцек, що встиг уже понюхати.

— У кожного свій смак! — відповів йому Рексьо. — Навіть коли спочатку тобі й не смакує — пий! А як звикнеш, то й смачне буде.

Він устромив голову в відро й довго хлебтав кислу бурду, хоч його аж вивертало, така вона була гидка.

Пуцек поглядав на відро і облизувався.

— На, пий! — нарешті дозволив Рексьо.

— А смачно? — питає його Пуцек.

Рексьо, може, й відповів би, але його враз так занудило, що він чкурнув геть, — певне, щоб не псувати другові апетиту.

За садком був лужок. На ньому паслися дві корови. Пуцек, який досі ніколи не бачив корів, здивовано зупинився.

— Що це таке? — пошепки питає в Рексьо.

— Ходяче молоко, — відповідає Рексьо з виглядом такого пса, який знає усе на світі.

— Молоко? — здивувався Пуцек.

— Авжеж, молоко, — зверхньо буркнув Рексьо. — Понюхай, то й знатимеш. І не набридай мені. Все йому розтлумач, усе поясни! — відрубав Рексьо. Йому було недобре після бурди, якої він нахлебтався.

Пуцек витяг шию і став принюхуватись.

— Пахне молоком, — підтвердив він.

— Бачиш! — гримнув Рексьо. — Хіба я тобі не казав?

— І де в них молоко? — питає Пуцек.

— Біля хвоста.

— Біля хвоста?

— А ти думав де?

— А коли смикнути за хвоста, що буде?

— Що… що… — перекривив Рексьо, бо й сам не знав, що буде, коли корову смикнути за хвоста, і несподівано бовкнув: — Молоко поллється!

— Поллється молоко? — здивувався Пуцек.

— А ти що думав? Пуцеку, який ти ще дурний! — засміявся Рексьо — його вже наче не так нудило.

— Я б зараз випив молока! — зітхнув Пуцек.

— І я, — погодився Рексьо.

— То що робити?

— Ти хапай оту рябу, а я буру, — скомандував Рексьо — він не любив довго роздумувати.