Ян Грабовський - Рексьо і Пуцек

Друзі кинулися вперед.

Та не так легко було схопити корову за хвіст!

Збиралося на дощ, і гедзі кусались, як скажені. Корови відганяли їх хвостами, і хвости метлялися в щенят перед очима.

— Хапай! — гукнув Пуцек, спіймавши нарешті рябу зубами за хвіст.

— Є! — озвався Рексьо, що повис на хвості у бурої.

Хоч гукали вони крізь зуби, а проте якось зрозуміли один одного.

Корови відчули тягар на хвостах. Спершу вони не зважали на те: трава була дуже смачна, і вони обмахувалися хвостами, б’ючи ними себе по боках.

— Ой-йой! — вереснув Пуцек, молоснувшись з розмаху головою об коров’ячі ребра.

— Не випускай! Не випускай! Ой! — крикнув Рексьо й теж торохнувся об бік бурої.

Коровам нарешті набрид цей вантаж на хвостах. Вони почали так люто вимахувати ними, що собачата мусили триматися щосили, щоб не одірватися й не залетіти хтозна-куди.

— Ой-йой-йой! — скавулів Пуцек.

— Тримайся! Тримайся! — підбадьорював його Рексьо, метляючись на коров’ячому хвості так, що аж у голові паморочилось.

— Мені вже погано від цієї каруселі! — поскаржився Пуцек.

— І мені погано! Але не думай про це! — відповідав йому Рексьо.

— Пропав я! — скрикнув Пуцек, випустивши з зубів хвоста.

Перекинувшись у повітрі, він так гепнувся на землю, що розпластавсь, як жаба.

Ряба, відчувши полегкість, відбігла трохи вперед. Бура помітила, що в Рябої на хвості нічого не висить, і розлютилася.

— Ну, стривай! — мукнула вона, озираючись на свій хвіст.

Та як хвицне обома задніми ногами! Мав Рексьо щастя, що не влучила йому в голову! Зате по задніх лапах дістав так, що аж в очах блиснуло!

Він відлетів убік і беркицьнувся у траву. Потім сів. Огледівся. Пуцек пришкутильгав до нього.

— Не пити нам сьогодні молока! — засмучено прошепотів він.

— А ти чув хіба, щоб у таку похмуру погоду було молоко? — буркнув Рексьо й заходився розтирати собі боки.

Кап, кап, кап — почали падати з неба краплі, дедалі частіше й частіше.

Пуцек, який дуже не любив дощу, одразу кинувся тікати.

— Додому! Додому! — волав він.

— Біжи, біжи, там на тебе Катажина чекає! — гавкнув йому навздогін Рексьо.

Пуцек зупинився. Йому щось не кортіло зустрічатися з Катажиною. Він пам’ятав, як йому від неї перепало, і здогадувався, що то ще не все.

— Чого ж ти не біжиш? — дражнив його Рексьо.

— А куди мені поспішати! — мовив Пуцек.

І він, нібито й не збирався додому, почав гасати за коровами, бігав круг них, гавкав, але не забував триматися на безпечній відстані від їхніх рогів та ратиць.

Набридла йому й ця забава. Дощ лив уже як із відра. Пуцек був геть мокрий, в нього зуб на зуб не попадав.

— Змерз? — питає в нього Рексьо.

— 3-змер-зз! — признався Пуцек.

— Бо дурний! Хто бігає під дощем! Коли з неба ллє, треба ховатися.

— Добре тобі казати! Ховатися! А де?

— Біжи за мною! — наказав Рексьо.

Задерши хвоста, він поважно побіг до копиці сіна під навісом. Вмостився на сіні, озирнувся. Пуцек розігнався, скаче довкола, але він так обважнів від води, яка намочила його пухнасту шерсть, і так утомився, що ніяк не може вилізти на сіно.

— Я не можу! — плаче Пуцек.

— Лізь, кому кажу!

— Не можу! Я хочу додому, я хочу додому!

— Шмаркач! — Зневажливо буркнув Рексьо. — Клопіт мені з цією малечею! Пуцеку, ти лізеш чи ні?

— Не можу, слово честі, не можу! — заливається слізьми Пуцек.

— Ти бачив, як треба вилазити?

— Я знаю, як треба вилазити, але не можу! Ой-йой-йой! Поможи мені, бо сам я не можу!

Нічого не вдієш, Рексьо зсунувся з копиці і… хап! — ухопив друга за карк. Мучився, сопів, довго марудився, нарешті витяг