Ян Грабовський - Рексьо і Пуцек

Рексьо стрибав навколо друга, хотів його порятувати. Хапонув навіть Кіцека за хвіст, вискуб кілька пір’їн у Чорнухи.

Але що вдієш, перевага була на боці ворога!

Рексьо сам добряче дістав по носі, а тоді й кров у нього на вусі виступила. Він відбіг кілька кроків від поля бою і звідти почав щосили кричати й лаяти курей:

— Хам Кіцек! Кіцек — хам! Чорнуха — бруднуха! А ти біла — яйця погубила!

Курям було байдуже до його лайки. Вони скубли і скубли Пуцека. Нарешті Кіцек припинив знущатися з нього і гукнув:

— Досить з нього! Біжи, капловухий!

Скиглячи, Пуцек вибрався з курника.

— Перепало? — питає Рексьо.

— Знали б вони мене, якби я не спіткнувся, — відповів Пуцек і показав на лапу, що боліла в нього аж ніяк не більше, ніж спина й боки.

— Пам’ятатимете мене! — гавкнув він на курей, загрібаючи землю задніми лапами. — Нахаби! — дзявкнув ще раз у їхній бік і пішов геть.

Друзі вирішили, що на подвір’ї їм уже нічого робити. Тим більше, що коло скрині з’явилася Катажина. Вона побачила на мордочці в Пуцека якісь жовті пір’їнки і рішуче пішла до нього, тримаючи в руці один із виламаних Пуцеком прутів.

— Тікай у садок! — устиг крикнути Рексьо. Сам він припав до землі і проліз під штахетами.

— Ой-йой-йой! — заверещав Пуцек, бо прут добряче шмагонув його по спині, і теж поліз за Рексьо.

— Болить? — запитав Рексьо, коли Пуцек, скавулячи, вибрався з-під штахет.

— Ой, болить! — зойкнув Пуцек.

— Ти завжди такий! — гарикнув Рексьо. — Плакса! Сам не знаю, чи брати мені тебе з собою, чи ні!

— А куди? — запитав Пуцек і ту ж мить перестав плакати. — Ти, певно, гадаєш, що я не впораюся з Катажиною? Аякже! Пам’ятатиме вона мене! — почав нахвалятися він.

Рексьо нічого не відповів на це вихваляння і побіг собі потихеньку стежкою поміж кущами агрусу і смородини.

Пуцек — за ним.

А тим часом Катажина лаялась на подвір’ї.

— Не собаки, а кара божа! Качат розполохали! Тасіньки, тась-тась-тась! Стривайте, забіяки, я з вами ще поквитаюся!

Щенята чули погрози, та не дуже журилися.

Вони були вже за огорожею.

— Ходімо, покажемо їй, що не боїмося її, — мовив Рексьо до Пуцека. — Ходімо, нехай бачить нас і злиться!

І обидва повернули на стежку, що тяглася вздовж штахетів. Певні, що їм нічого не загрожує, вони зухвало сміялися з Катажини. А вона, як тримала в руках відро, так і линула на щенят водою.

— Ой-йой! — заверещав цього разу вже Рексьо, якому перепало більше і, підібгавши хвоста, чкурнув у кущі.

— Боїшся її? — спитав Пуцек.

— Я? Чого б то я її боявся? Отакої! Відьма! Опудало! — загавкав Рексьо в бік Катажини, загрібаючи пісок задніми лапами й аж пирхаючи від образи.

Проте ніде правди діти, до штахетів він близько не підходив і прудкіше, ніж годилося, побіг у садок.

Пуцек — за ним.

Оббігали вони всі кущі, зазирнули в кожен куточок, обнюхали всі сліди, що їх тільки могли знайти в траві та на стежках. Пуцек натрапив на стару кротячу нору.

— Що це таке? — питає в товариша.

Рексьо, певна річ, і сам того не знав. Він ніколи ще не бачив живого крота. Та хіба він міг осоромитися перед Пуцеком, признатися, що він, Рексьо, не знав, що воно за дірка в землі!

— Ніколи не думав, що ти такий недотепа! — надимаючись, як індик, мовив він до Пуцека. — Не знаєш, хто тут, у цій норі живе? Справді, не знаєш?

— Не знаю, — чесно признався Пуцек. — А ти знаєш?

— Знаю.

— Ну, то скажи мені.

— Еге, який хитрий! Розкажи йому! — чмихнув Рексьо. — Розгреби, тоді й сам довідаєшся.

Пуцек узявся до діла.

Як він вигрібав землю лапами! Підняв хмару піску, запорошив собі очі, набрав повний ніс пилюки!