Ян Грабовський - Рексьо і Пуцек

— Зубами! — гарчить Рексьо.

— То ламай!

— Сам ламай!

Пуцек уп’явся зубами в пруття. Хрясь, лусь! Одного вже немає. Хрясь! Уже й по другому!

Качата видираються зі скрині.

Пуцек того не бачить, а от Рексьо бачить усе.

Він перестав плакати й навіть одне око в цього мовби сміється. Ці жовті клубочки так кумедно чапають! Котяться, як м’ячики!

От один розчепірив крильця і збирається навтіки!

— Хапай, тримай! — загорлав Рексьо — він не міг спокійно спостерігати, коли щось рухалося. — Пуцеку, заходь збоку!

І вскочив у купу качат.

— Кря, кря, кря! Розбій! Рятуйте, рятуйте! — заверещали качата.

А що крильця в них були вже досить міцні, вони відскакували від землі, мов золоті м’ячики, й розліталися на всі боки!

Найбільше їх побігло, певна річ, туди, звідки долинав голос статечної, старої качки, що якраз мала бути їм за виховательку.

Захопившись переслідуванням, друзі наосліп кинулися за качатами!

І не зогледілись, як опинилися в курнику!

Курник!

Лихо псу, а надто малому, коли він посміє забігти в куряче царство!

Розумний, старий пес нізащо не поткнеться туди. Та й навіщо? Хіба пес їстиме ячмінь чи якісь там крупи?

Тільки малі щенята, які скрізь стромляють свого носа, забігали до курей.

Рексьо забігав кілька разів у курник. Не знайшовши там чогось, щоб погризти, він якось узяв та й випив у курей воду.

Так наче не було води досі, в іншому місці!

Але така вже у щеняти натура: завжди йому смачніше чуже, заборонене.

За свою жадібність Рексьо дістав тоді добрячого прочухана від квочки Лисухи, яка не дасть себе скривдити.

І ось Рексьо і Пуцек скочили в курник. Качат вони тут не знайшли, зате Рексьо побачив Лисуху, на яку здавна мав зуба. От він і каже Пуцекові:

— Пуцеку, бачиш отого обскубаного деркача?

— Авжеж бачу.

— І він подобається тобі?

— Опудало якесь.

— Знаєш, що вона про тебе плеще?

— А що?

— Що ти її боїшся.

— Хай краще мене не чіпає! — наїжачився Пуцек.

— На все подвір’я тебе паплюжить. Спитай у Чапи, коли мені не віриш!

— Я їй покажу, тій курці! — гаркнув Пуцек і кинувся до Лисухи.

Лисуха — навтіки!

— Хто то-то?! Хто то-то?! — кричить. — Кіцеку! Кіцеку!

Кіцек, білий півень, тим часом повільно, як великий пан, походжав по курнику. Гребне лапою раз, гребне ще раз… Тут зернятко, там хробачок!

Галасу, крику він не терпів. Зиркнув скоса одним оком у той бік, звідки чулися Лисушині зойки, і питає:

— Хто то там теркоче? Ух, ух, ух! Що то таке? Що то таке?

Побачив щенят і одразу все зрозумів:

— Знову той шмаркач тут? Я тобі дам! Я тобі дам! — сердито закричав півень, аж гребінь у нього настовбурчився. — Чорнухо! — гукнув до великої чорної курки, що спокійно греблася собі в піску. — Чорнухо!

Кіцек був старий хитрун, він заховався з Чорнухою за курником і став чекати.

Перший пробіг Рексьо, він випередив свого товариша.

Чорнуха питає:

— Наскочимо на нього?

— Цього ми вже провчили. Зажди.

Тільки-но перед очима у Кіцека промайнув Пуцек, півень загорлав:

— Бий його! Пам’ятатиме він нас!

Кіцек підстрибнув, упав Пуцекові на голову і звалив його, а Чорнуха скочила псові на спину.

— Бий, бий, бий, бий! — горлав Кіцек.

Бідолашний Пуцек припав до землі. Градом сипалися на нього удари. Шерсть у нього на спині стала дибки, а око, єдине око, яке він іще міг розплющити, здавалося, от-от вискочить з переляку на лоба.

— Ой-йой-йой! — жалібно скавулів він. — Я більше