Ян Грабовський - Рексьо і Пуцек

Через це, власне, він і підморгує так шахраювато!

А проте не думайте, що Рексьові можна було робити в моєму домі все, що йому заманеться.

Він добре бачив, чого не люблю я, а чого не терпить тітка Катажина. Розумів, що з курми треба бути дуже обачним, а від півня Кіцека триматись якомога далі.

Але Рексьо був розумний пес. Знав, що треба терпіти, коли дістанеш по лобі від півня або коли перепаде від тітки Катажини.

Проте Рексьо ніколи не сумував, апетит мав такий, що тільки позаздрити можна — з’їдав усе, що йому попадалося.

Якось убігає мій Рексьо в кімнату, крутиться навколо мене, погавкує, припадає до землі.

— Рексю, що тобі? — питаю.

А він то вибіжить з кімнати, то вернеться, то знов вибіжить.

— Що, піти з тобою? — питаю в нього і ступаю кілька кроків до дверей.

Рексьо зрадів. Ластиться до мене, аж по підлозі стелиться. Потім вискочив із сіней і знову вернувся. Нарешті став на порозі, не біжить нікуди, тільки повернув голову і не зводить з мене нетерплячих очей.

— Ану, швидше, швидше! — дзявкає.

Я пішов за ним. Рексьо просто з порога — та в кущі. Чую, пищить щось там, скавулить. Я прислухався. Чую — два голоси, справді два. За хвилину з куща бузку видряпується Рексьо, а за ним викочується якийсь строкатий клубочок!

Рексьо бігає навколо того клубочка, заохочує, умовляє, запрошує.

— Іди, — каже, — хороші люди живуть. Тут тобі буде добре! — І дивиться то на перелякане щеня, то на мене.

А тоді вискочив на поріг, метляє хвостом і зазирає мені в очі так улесливо, як ніколи.

— Це мій приятель, — каже. — Я запросив його до себе. Йому буде добре в нас, правда?

Я не став заперечувати. Рексьо довго умовляв переляканого пухнастого знайду зайти до сіней. А коли той зайшов, він одразу ж боляче куснув його за вухо, бо щеня сахнулося од моєї руки.

— Треба бути ввічливим! Не ганьби мене! — гарчав на нього Рексьо. — Господаря треба шанувати! Ось як робить добре вихований пес! — пробурчав він, лизнув мені руку і почав стрибати, весело гавкаючи.

Що я мав робити? Бути негостинним? Адже друзі наших друзів — наші друзі. І я запросив Рексьового приятеля на мисочку молока. Рексьо аж облизувавсь, але до молока не доторкнувся. Його новий друг не соромився — геть-чисто вилизав мисочку.

Вони вийшли на подвір’я. Там Рексьо показав гостеві найцікавіші місця.

На обід він з’явився вже з приятелем. Пильнував, щоб про нього не забували. Потім вони вляглися вдвох спати в кошику.

Отак і зостався той гість у нас назовсім. Хтось назвав його Пуцеком, і так він Пуцеком назавжди лишився.

Мушу сказати: Рексьо був добрий, вірний друг. Я навіть пробачив йому те, що він не був справжньою таксою.

А втім, яке це має значення: справжня такса, чи не справжня? Може, важливо інше — мати справжнє щире серце?

Через кілька тижнів після того, як у нас з'явився Пуцек, привезли нам на подвір’я скриню.

То була не звичайна скриня, ні!

Зверху вона була загратована дерев’яними прутами.

Та й вантаж у ній був не такий, як возять у звичайних скринях. Той «вантаж» репетував на все подвір’я! Він вистромляв крізь решітку жовті голівки й безпомічно крутив ними. Широко роззявляв червоні дзьобики, ніби скаржився на своє ув’язнення.

Що ж це за незвичайна скриня? Коли її привезли, повну качат, Катажини не було вдома. Скриня стояла посеред двору, а качата кричали, вистромляли голівки між прутами і гірко й голосно, аж у кінці вулиці було чути, нарікали на свою нещасливу долю.

Старі собаки здалеку позирали на качат, що одчайдушно видиралися на волю, і не хотіли заводитися з цими верескунами.

Зате Рексьові й Пуцеку дуже було жалко качат. Вони посідали біля скрині — і в плач! А надто Пуцек — він був зроду плаксою і завжди рюмсав.

Нарешті Рексьо каже йому крізь сльози:

— Братику, хіба можна дозволити, щоб знущалися з таких гарних пташат?

— Не можна! — рюмсає Пуцек.

— А що ж нам робити? — питає Рексьо.

— Не знаю! — у розпачі відповідав Пуцек, а голову аж на спину закинув, так голосить.

— А якби поламати пруття? — пропонує Рексьо.

— Поламати? А як їх поламаєш? — плаче Пуцек.