Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

то знов у вікно, поки авто від’їздило від воріт і звертало праворуч на сільську дорогу.

Міст Роузмен губився в темряві. Проте Джек вискочив першим, розвідуючи дорогу. Діставши з машини ліхтарик, жінка приколола записку ліворуч від входу на міст і подалася додому.

Мости вівторка

За годину до світанку Роберт Кінкейд проїхав повз поштову скриньку Річарда Джонсона, кусаючи по черзі то шоколадний батончик «Мілкі вей», то яблуко. Паперову чашку з кавою він поставив на сидінні, затиснувши між колін, щоб не перекинулася. Роберт звів очі на будинок, що білів у тьмяному досвітньому сяйві місяця, й похитав головою, думаючи про дурощі чоловіків, декого з них, більшості їх. Могли б вони хоч пити бренді й не стукати дверима, ідучи з дому, – отими дверима з москітною сіткою.

Лежачи в ліжку, Франческа чула, як повз будинок із брязкотом проїздить пікап. Уперше, скільки себе пам’ятала, вона спала оголеною. Вона уявляла собі Кінкейда – як він сидить в автівці, а його волосся майорить на вітрі, що залітає у відчинене вікно. Одна рука тримає кермо, друга – цигарку «Кемел».

Вона слухала, як стихає шурхіт його коліс, віддаляючись у напрямку моста Роузмен. І тоді їй на думку спали рядки з вірша Єйтса: «Раз до ліщини я пішов // Чого та голова вогниться?» Вона проказала їх, і в неї вийшло щось середнє між шкільною декламацією та церковною молитвою.

Тим часом Кінкейд поставив автівку якнайдалі від моста, щоб не зіпсувати композиції. З-за сидіння він дістав високі, до коліна, гумові чоботи і, присівши на підніжку, перевзувся. Закинувши один рюкзак за спину, він почепив ремінець штатива на ліве плече, взяв у праву руку другий рюкзак і рушив крутим схилом до води.

Хитрість полягала в тому, щоб зняти міст під кутом і надати композиції певного напруження. Водночас треба було захопити ще якусь частину річки, а графіті на стінах біля входу лишити поза кадром. Телефонні дроти на задньому плані теж створювали перешкоду, проте її можна було подолати, якщо правильно виставити рамки кадру.

Він вийняв свій «Нікон», заряджений плівкою «Кодахром», і прикрутив до важкого штатива. На фотокамері був двадцятичотириміліметровий об’єктив, і Кінкейд змінив його на свій улюблений – стоп’ятиміліметровий. Уже світало, і він заходився вибирати композицію. Так, штатив можна посунути на півметра ліворуч і закріпити його ніжки в мулистому ґрунті берега, а ремінець камери обмотати навколо лівого зап’ястка – звичка, якої Кінкейд завжди додержувався, працюючи біля води. Надто часто він бачив, як тоне камера, коли ненароком перекидається штатив.

Небо потроху яснішало, набуваючи багряних відтінків. Треба опустити камеру на п’ятнадцять сантиметрів і відрегулювати штатив. Усе одно не те. Ще сантиметрів на тридцять ліворуч. Знову закріпити штатив. Вирівняти камеру. Встановити діафрагму f/8. Прикинути глибину різкості. Доведеться максимально збільшити її, навівши об’єктив на гіперфокальну відстань. Тепер слід прикрутити спусковий тросик до кнопки затвора. Сонце відсотків на сорок визирнуло з-за обрію, і стара фарба на мосту набула теплої червоної барви – саме такої, як він і хотів.

Лишилося витягти з лівої нагрудної кишені експонометр і перевірити експозицію при діафрагмі f/8. Секунду «Кодахром» має витримати. Востаннє глянути у видошукач і тонко сфокусувати камеру. Усе.

Він натис на шток затвора й зачекав секунду.

І в ту мить, коли клацнув затвор, щось привернуло Кінкейдову увагу. Фотограф знову подивився у видошукач.

– Що там, у біса, висить біля входу на міст? – буркнув він. – Якийсь клапоть паперу. Вчора його там не було.

Треба міцніше закріпити штатив. І бігом нагору, доки сонце ще не зійшло. Папірець був акуратно приколотий канцелярською кнопкою до стіни. Зняти його – і в кишеню жилета. Разом із кнопкою. Назад на берег, униз, до камери. Сонце вже виглядає на шістдесят відсотків.

Звести після бігу дух і знову знімати. Повторити двічі, щоб мати копії. Вітру нема, жодна травинка не ворушиться. Тепер тричі зняти з двосекундною експозицією і ще тричі – з півторасекундною, щоб перестрахуватися.

Переставити діафрагму на f/16 – і все спочатку. Перенести штатив з камерою на середину потоку. Міцно закріпити – мул з-під ніжок нехай пливе за водою. Повторити всю серію знімків. Узяти новий коток плівки. Змінити об’єктив. Укрутити двадцятичотириміліметровий, а стоп’ятиміліметровий сховати в кишеню. Підійти ближче до моста, долаючи течію. Встановити, навести, перевірити експозицію, зробити три знімки і ще кілька – з іншою витримкою, для певності.

Перевернути камеру набік, змінити композицію. Ті самі дії – спокійні й методичні. Ніякої незграбності. Кожний рух чіткий, відшліфований до дрібниць. Усі випадковості передбачені завдяки високому професіоналізмові.

А тепер схилом угору, бігом через міст з апаратурою в руках, навздогін за сонцем. Попереду важке завдання. Схопити другу камеру з чутливішою плівкою, накинути ремені обох камер на шию й вилізти на дерево за мостом. Кора обдерла руку. Прокляття! Дряпатися далі. Вибратись якнайвище, щоб можна було зняти міст під кутом згори, – тоді, коли у воді вже відбивається сонце.

Скористатися з експонометра. Окремо зняти дах моста, а потім затінений бік. Виміряти експозицію для води. Наладити камеру. Зробити дев’ять знімків, для певності. Дати камері відпочити – нехай полежить поверх жилета, вкладеного в розсоху. Взяти другу камеру. Цього разу з чутливішою плівкою. Зробити ще дванадцять знімків.

Злізти з дерева – і схилом униз. Прилаштувати штатив, зарядити «Кодахром», зняти композицію, подібну до попередньої, – тільки вже з протилежного берега. Витягти з сумки третю камеру, стареньку, з далекоміром, заряджену чорно-білою плівкою. Освітлення моста змінюється щосекунди.

По двадцяти хвилинах інтенсивного ритму праці, зрозумілого лише солдатам, хірургам та фотографам, Роберт Кінкейд закинув свої рюкзаки з апаратурою в пікап і рушив назад тією ж дорогою, якою й приїхав. До Крутого моста в північно-західній частині міста звідси п’ятнадцять хвилин, і, якщо поквапитися, можна встигнути зробити там кілька знімків.

Женучи по вибоїнах і здіймаючи куряву, із запаленою цигаркою в руці, Кінкейд проминув білявий фермерський будинок, обернений фасадом на північ, та поштову скриньку Річарда Джонсона. Нікого не видно. А чого він сподівався? Вона одружена, і в неї все гаразд. І в тебе все гаразд. Кому потрібні ці всі проблеми? Чудовий вечір, чудова вечеря, чудова жінка. Хай буде все, як є. Боже, але ж вона чарівна! Щось таки в ній є. Щось особливе. Просто очей від неї не відірвеш.

Франческа поралася в стайні, коли він проїздив повз її будинок. Худоба галасувала так, що годі було почути брязкіт мотора. А Роберт Кінкейд тим часом щодуху мчав до Крутого моста навздогін за сонячним світлом.

На