Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

другому мосту справи йшли краще. Сама споруда притулилась у видолинку, і довкола неї ще курився ранковий туман. Трьохсотміліметровий об’єктив дав змогу зняти величезне сонце у верхньому лівому куті кадру, а решту місця заповнив міст і біла звивиста кам’яна дорога, що вела до нього.

А потім у його видошукач потрапив фермер, який правив упряжкою карих бельгійських коней, що тягли по білій дорозі фургон. «Стара гвардія, – подумав Кінкейд, усміхаючись. – Знамениті вийдуть фотографії. Треба тільки зняти все вертикально, і тоді на ясному небі можна буде надрукувати заголовок».

О восьмій тридцять п’ять Кінкейд уже склав апаратуру. Він був у доброму настрої. Ранкова праця мала свої переваги. Сільські пасторалі, традиційний стиль, але симпатично й солідно. А ту світлину з фермером та кіньми можна буде розмістити на обкладинці. Тому він і залишив місце вгорі для напису й емблеми. Видавці люблять таку продуману роботу. Завдяки їй він, Роберт Кінкейд, і діставав замовлення.

Він уже використав на мости сім котків плівки. На деяких, щоправда, були й інші кадри. Розрядивши всі три камери, він засунув руку в нижню ліву кишеню жилета, щоб дістати ще чотири котки.

– Чорт!

У його вказівний палець устромилася канцелярська кнопка. Він зовсім забув, що поклав її туди разом із папірцем, відкріпленим від моста Роузмен. Власне кажучи, про сам папірець він теж геть забув. Витягши з кишені клаптик паперу, Кінкейд розгорнув його й прочитав: «Якщо хочете повечеряти знову в час, коли тріпочуть “мотилі й зірки, до мотилів подібні”, то приходьте сьогодні, як скінчите роботу. Завжди буду рада вас бачити».

Він не зміг утриматися від легкої усмішки, уявивши собі, як Франческа Джонсон поспішає крізь темряву до моста з цією запискою й канцелярською кнопкою. За п’ять хвилин він був уже в місті. І поки працівник заправки «Тексако» заповнював бензобак його пікапа й перевіряв мастило, Кінкейд скористався платним телефоном на станції. Тоненька телефонна книжка була засмальцьована. Під ім’ям «Р. Джонсон» було два номери, проте один з них мав міську адресу.

Він набрав другий номер і став чекати. Франческа годувала собаку на задньому ґанку, коли в кухні задзвонив телефон. Вона схопила слухавку посеред другого дзвінка:

– Родина Джонсонів.

– Вітаю, це Роберт Кінкейд.

І знов, як учора, щось неспокійно заворушилось у її душі. Наче в груди вкололо і дивним відчуттям поповзло нижче, до живота.

– Прочитав вашу записку. Вільям Батлер Єйтс у ролі кур’єра – це чудово. Я приймаю ваше запрошення, однак приїхати зможу аж пізньої пори. Погода прегарна, і я планую познімати той… як він там зветься? Зараз… Ага, от, Кедровий міст… Звільнюся, певно, не раніше як о дев’ятій. А потім мені треба трохи причепуритися. Тож приїду о пів на десяту, а то й о десятій. Гаразд?

Ні, не гаразд! Вона не хотіла чекати так довго. Але у відповідь лише промовила:

– Так, звісно. Працюйте стільки, скільки треба. Це найважливіше. Я зготую на вечерю щось таке, що легко можна буде розігріти, коли ви приїдете.

І тоді Роберт Кінкейд сказав:

– Якщо хочете приєднатися до мене й подивитись, як я знімаю, то ласкаво прошу. Ви мені не заважатимете. Я можу заїхати по вас о п’ятій тридцять.

Франческа гарячково обмірковувала дилему. Вона поривалася поїхати з ним, однак її можуть побачити. І як вона пояснить це Річардові, коли той дізнається?

Кедровий міст був метрів за п’ятдесят від нової автомагістралі з бетонним мостом, трохи вище за течією. Навряд чи вона могла потрапити там комусь на очі. Чи все ж могла? Франческа вирішила все менш ніж за дві секунди:

– Так, залюбки. Але я поїду своєю машиною й зустріну вас на місці. Коли?

– Близько шостої. Побачимось тоді, гаразд? На все добре.

Решту дня Кінкейд провів у редакції місцевої газети, переглядаючи старі видання. Саме місто було гарне й затишне, з мальовничим майданом перед будинком суду. Роберт сів у затінку на лаві, щоб трохи підобідати фруктами й окрайцем хліба з кока-колою, купленою в кафе навпроти.

Коли він зайшов туди й попросив пляшку кока-коли, було вже з полудня. Жваві розмови там на мить стихли, і всі відвідувачі озирнулися на нього. Точнісінько як у барі на Дикому Заході за давніх часів з появою місцевого відчайдуха. Роберт терпіти не міг такої прискіпливої уваги до себе й завжди почувався ніяково, однак у маленьких містечках то була звичайна річ. Хтось новенький! Не такий, як усі! Хто він? Що він тут робить?

– Кажуть, що це фотограф. Його начебто бачили сьогодні вранці на Крутому мосту з купою фотоапаратів.

– Судячи зі знака на його пікапі, він із Заходу, з Вашингтону.

– Весь ранок виснув у редакції газети. Джим каже, що він переглядав папери, шукав якоїсь інформації про криті мости.

– Еге ж, молодий Фішер з «Тексако» каже, що якийсь чоловік зупинявся в них учора й розпитував, як проїхати до критих мостів.

– Що він узагалі хоче про них дізнатися?

– І чому, Бога ради, комусь у цілому світі закортіло знімати ті мости? Таж вони скоро обваляться всі.

– Певна річ, із довгим волоссям. Схожий на одного хлопця з Бітлз чи на тих… як їх там? Хіпі, еге ж?

Остання репліка зірвала бурю сміху за дальнім столиком і поряд з ним.

Кінкейд узяв свою кока-колу й вийшов, відчуваючи, як чужі очі впиваються йому в спину. Мабуть, він зробив помилку, запросивши Франческу. Звісно ж, він хвилювався за неї, а не за себе. Якщо хтось побачить її на Кедровому мосту, наступного ж ранку все кафе патякатиме про це за сніданком, довідавшись, приміром, від молодого Фішера із заправної станції «Тексако», якому, либонь, переповість новину хтось із проїжджих. А може, й раніше всі будуть у курсі подій.

Кінкейд давно зрозумів, що не варто легковажити схильність мешканців маленьких містечок миттю переказувати найдрібніші звістки. Десь у Судані можуть померти з голоду два мільйони дітей, і всім буде до того байдужісінько. Але якщо дружину Річарда Джонсона побачать у товаристві довговолосого прибульця – оце буде новина! Вона вертітиметься в усіх на язиці й розлетиться кругом, обростаючи масними подробицями в уяві кожного, хто її почує. Мабуть, нагода отак потеревенити випала їм уперше за рік.

Він скінчив підобідувати й попрямував до таксофона на стоянці поряд із будинком суду. Набрав її номер. Вона відповіла після третього сигналу, злегка задихавшись.

– Вітаю, це знову Роберт Кінкейд.

У її душі знову все стислося. Певно, він не зможе приїхати й телефонує, щоб сказати про це.

– Говоритиму відверто. Якщо для вас проблема