Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

шлях з караванною курявою, яка вихрилася позаду, здіймаючись у незаймані простори азійського неба.

Зірвавши айовську печатку з пляшки бренді, Франческа глянула на свої нігті й пошкодувала, що вони закороткі й не дуже доглянуті. Фермерське життя не дозволяло мати довгих нігтів. Досі це не мало жодного значення.

Бренді й дві чарки були вже на столі. Поки жінка готувала каву, він відкоркував пляшку й налив порівну – саме стільки, скільки треба. Робертові Кінкейду вже доводилося мати справу з післяобіднім бренді.

Вона силкувалася вгадати, у скількох кухнях чи добрих ресторанах, у скількох вітальнях із пригашеним світлом він вправлявся у цьому маленькому мистецтві. Скільки рук із довгими нігтями, що м’яко простягалися до нього, обхопивши ніжку чарки, він бачив? Скільки пар круглих блакитних і овальних карих очей дивилися на нього вечорами в далеких землях, поки кораблі на якорях гойдалися на хвилях поблизу берега і вода плескала у причали старовинних портів?

Кухонна лампа вгорі світила занадто яскраво для кави з бренді. Франческа Джонсон, дружина Річарда Джонсона, залишила б її горіти. Франческа Джонсон, жінка, що блукає серед вечірніх трав і палого листя у вирі дівочих мрій, визнала за можливе вимкнути її. Добре було б запалити свічку, але то вже, певно, занадто. Він міг би хибно зрозуміти її. Тому жінка засвітила маленьку лампочку над раковиною і вимкнула світло над головою. Стало хоч і не бездоганно, та все ж краще.

Він підняв чарку й потягся до Франчески:

– За античні вечори й далеку музику.

З якоїсь причини від цих слів їй на мить забило дух. Однак вона торкнулася своєю чаркою його чарки і замість того, щоб повторити: «За античні вечори й далеку музику», – лише злегка всміхнулась у відповідь.

Вони обоє курили, не кажучи ані слова. Пили бренді й каву. Десь у полі скрикнув фазан. Колі на ім’я Джек двічі гавкнув до нього з двору. Москіти випробовували на міцність віконну сітку над столом, і єдиний метелик, позбавлений здатності мислити і підвладний самим інстинктам, невтомно поривався туди, де було світло.

Досі стояла спека. Жодного повіву вітерцю. У повітрі відчувалася вогкість. Роберт Кінкейд злегка спітнів і розстебнув два верхні ґудзики своєї сорочки. Франчесці здавалося, що він дивився не на неї, а у вікно, проте вона знала: боковим зором він спостерігає за нею. Чоловік сидів, обернувшись наполовину, тож вона бачила його груди в трикутнику розстібнутої сорочки і дрібні крапельки поту, що проступали на його шкірі.

Франческу огорнули приємні відчуття, колишні відчуття, близькі до тих, що їх народжує поезія та музика. «І все ж йому час іти», – думала вона. На стінному годиннику – дев’ята п’ятдесят дві. З приймача долинув голос Фарона Янґа. Він співав пісню, написану кілька років тому, – «Склеп святої Цецилії». «Римська мучениця, – пригадала Франческа. – Жила в третьому сторіччі нашої ери. Покровителька музичного мистецтва та сліпців».

Його чарка була порожня. Щойно він одвернувся від вікна, Франческа взяла пляшку бренді за шийку і жестом показала на чарку. Він похитав головою:

– На світанку мене чекає міст Роузмен. Я краще піду.

Вона відчула полегкість. І водночас її серце розчаровано здавилося. Її душу опановували суперечливі почуття: «Так, іди. Випий ще трохи бренді. Залишся. Йди». А от Фаронові Янґу було байдуже до її почуттів. Не журився ними й метелик над раковиною. А що думав сам Роберт Кінкейд, вона не знала.

Він підвівся, закинув один рюкзак на ліве плече, а другий поклав на кришку холодильника. Франческа обійшла кругом стола. Він простяг їй руку, і жінка потисла її.

– Дякую вам за каву з бренді, за вечір, за прогулянку. Все було чудово. Ви дуже добра, Франческо. Тримайте бренді ближче до дверцят мисника – може, воно ще знадобиться.

Так вона й думала. Він знав. Однак його слова не образили Франческу. Він говорив про романтику і висловив свою думку якнайкраще. Вона зрозуміла це з м’якості його слів, з манери його мови. Але не знала, як йому хотілося відвернутися в ту мить до стіни й загорлати так, щоб крик барельєфом застиг на тиньку: «Христа ради, Річарде Джонсоне, невже ти справді такий телепень, яким здаєшся?»

Вона провела його до автівки й чекала, поки він вантажив усе своє майно. Через двір перебіг колі і, пирхаючи, взявся обнюхувати пікап.

– Джеку, сюди, – різко прошепотіла вона.

Собака, важко дихаючи, підійшов і сів коло неї.

– На все добре. Шануйтеся, – сказав він, затримавшись на кілька секунд біля дверцят, щоб іще раз глянути просто на неї.

А потім одним рухом стрибнув за кермо й зачинив за собою дверцята. Запустивши старий двигун, він натис ногою на педаль газу. Почувся брязкіт. Чоловік висунувся з вікна, всміхаючись:

– Гадаю, треба прогріти мотор.

Він здавив кермо, здав назад, перемкнув швидкість, і машина рушила через освітлений двір. Перш ніж він досяг темного під’їзду, його ліва рука виткнулася з вікна й помахала жінці на прощання. Вона теж махнула у відповідь, хоч знала, що він уже цього не побачить.

Пікап поволі віддалявся. Жінка метнулася вперед і стала в затінку, дивлячись услід червоним вогникам, що стрибали на вибоїнах. Роберт Кінкейд звернув з головної дороги ліворуч і поїхав у напрямку Вінтерсета. Раптом блискавка розітнула гаряче небо, і Джек кинувся до заднього ґанку.

За якийсь час Франческа стояла оголена перед дзеркалом комода. Стегна лише трохи роздалися після народження дітей, груди все ще були гарні й тверді, не завеликі й не замалі, і живіт трохи округлився. Вона не бачила в дзеркалі ніг, але знала, що вони й досі гарні. Слід було голити їх частіше, однак великої потреби в цьому не було.

Річард згадував про секс лише зрідка – хіба раз на два місяці. Усе відбувалось швидко, примітивно, без натхнення, і здавалося, що його зовсім не цікавив ані запах парфумів, ані волосинки на ногах, ані ще щось. Як тут не занедбати себе трохи.

Для свого чоловіка вона була більше діловим партнером, ніж жінкою. Почасти вона цінувала це. Та в ній жила зовсім інша істота, яка хотіла пеститись у ванні й пахнути парфумами… Хотіла, щоб її підхоплювали на руки, і несли, і роздягали… Мріяла відчути на собі чоловічу силу, але ніколи не виказувала свого бажання.

Франческа вдяглась і, присівши до кухонного стола, взяла папір, ручку і заходилася писати. Джек провів її надвір до «форда», стрибнув усередину крізь відчинені дверцята й умостився на пасажирському сидінні, висунувши голову у вікно. Давши задній хід, жінка вивела машину з повітки. Пес дивився то на неї,