Сергій Ухачевський - Казка старого мельника

вирішила Параска і, не чекаючи відповіді, пожартувала: — Німий, та лиш би не ледащо. Руки-ноги є, а оженишся, жінка тобі сама скаже все, що треба робити.

— І що не треба, — буркнув Іван. — Он як моя. То вже ліпше й не женися, хлопче!

Христина хвильку постояла, не знаючи, що діяти. Проте зважилася й присіла на деякій віддалі від розстеленого рушника. Господиня порізала хліб. Іван підійшов, сів поруч. Обоє перехрестилися. За ними — й дівчина.

— Очі всіх на Тебе, Господи, уповають з надією, бо Ти даєш поживу всім вчасно... — промовив Іван, приступаючи до їжі.

— Їж уже, бурмило, — перебила його Параска і, побожно склавши руки, закінчила молитву: — ...простягаєш Свою щедру руку і всіх насичуєш милістю Своєю. Амінь.

Христина однією рукою боязко взяла окраєць хліба, іншою трималась за образок і ледь примружила очі. Та нічого не сталося. Вона полегшено зітхнула.

Іван, підморгнувши до неї, весело запитав:

— Налякала тебе Параска? Та вона кого хочеш налякає. Сам боюсь її. Вже прожили роки й роки, а звикнути не можу.

— Не патякай, бурмило, дай дитині молока попити, — він передав їй пляшку, а Параска вирішила розповісти Христині: — А ми на Чорний Хутір їдемо. Родина у нас там. Вже рік від них жодної звістки. А провідати треба... Сестра рідна... Ще трохи залишилось, — махнула у бік лісу Параска, — через Чорний Ліс, та й до вечора будемо... Дасть Бог. Дорога там погана, будемо плестись, як волами.

Почувши це, Христина зблідла.

— Не їдьте туди, люди добрі, — сказала з тривогою в голосі. — Я минулого вечора там був — ледь ноги звідти виніс. Нечиста сила там засіла!

Іван здивовано глянув на Христину і сказав:

— Ти ба... Заговорив... — а потім вирішив поглузувати з дружини: — Та то її сестра, — кивнув на Параску і до неї: — Бач, не тільки я так вважаю! — підняв палець догори. — Люди кажуть!

Параска незадоволено висмикнула з рук Христини пляшку молока і завела:

— Ти бач, заговорило одоробло! Оце я тебе, злидню, годую, а ти таке про мою родину брешеш?!

— Ні, пані, ні! У тих краях завелися песиголовці з повітрулями. Я утікаю звідти! Чотири дні тому сам пан Адам виїхав полювати на песиголовців, та ті полонили його з усім військом і челяддю! Села стоять порожніми, люди повтікали, хто куди, подалі від Чорного Лісу!

І розповіла Христина про те, як утікала з села і що вчора застала на хуторі, тільки не викриваючи себе. І страх перехопив горло Іванові, він дивися на «хлопця» і не йняв віри його словам. У Параски від почутого тільки вилиці роздратовано рухалися і вороже звужувалися очі. А Христина закінчила такими словами:

— Тому я й мовчав, щоб не заговорити, — боявся, чи ви не заразом із поганню лісовою. Не можна з нею розмовляти і будь-що їм давати чи брати у них!

— Ти ба... — сказав на те Іван. — Ой, жінко, треба повертатися. Сестру не врятуємо, а біди наберемося!

Проте Параска встала, руки в боки:

— Та щоб я, Параска Забрьоха, та й сестру в біді полишила і кісточки її не поховала по-християнськи!? Щоб я хату родинну залишила на глум потворам лісовим?! Такого ніколи не буде! — і тупнула ногою, що Іван аж упав на спину.

І так лежачи заявив:

— Та хіба кісточки твоєї сестри не зачекають, поки гетьман приведе сюди військо та митрополита з кількома діжками святої води? Та що ти одна вдієш проти такої орди лісової?

— Не одна! — заявила Параска. — А ти мені навіщо, опора моя та захист?

Іван знову сів, здивовано кліпнув на те, відпив з пляшки молока та проштовхнув грудку страху, що стала поперек горла.

Та тут він побачив далеко-далеко якийсь силует, що підіймався на пагорбок дорогою у бік Чорного Лісу. Силует виростав і перетворювався на вершника. Це їхав Миколка.

Іван, вказуючи рукою, сказав до Параски:

— Ти ба... Либонь, ще одному хочеться потрапити у ті місця. Дивися, який панич їде.

— Та щоб йому добро було, тому паничеві, що нагодився! — сплеснула руками Забрьоха. — Мабуть якийсь волоцюга. Зараз ще попросить, щоб його нагодували. Немає у мене нічого!

На що Іван сказав уїдливо:

— А може, то твій захисник? Може, з ним далі помандруєш?

— Та він як почує, що діється в Чорному Лісі, дремене, аж закуриться за ним! Сказала: ти мій захисник, ото ж ти і поїдеш. Не бійся нічого, муже, зі мною!

Тим часом Миколка під’їхав до товариства, зіскочив з коня, вклонився. Христина аж замилувалася красою юнака.

— Доброго здоров’я, шановне товариство, смачного вам!

— І тобі, чоловіче добрий, здоров’я! — підозріло оцінила хлопця Параска. — Їдь собі своєю дорогою, а нас, людей бідних, не чіпай!

— Я, господине, тільки запитати хочу дорогу до маєтку пана Адама...

— А вам для чого, пане? — поцікавилась Христина.

— Їду найматися учителем до пана Адама, вчити його доньку мов чужоземних і наук різних та корисних.

— Запізнився ти, паничу... —