Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

Наступного дня Уляна з Франком, долаючи спротив вітру, який здавалось сказився, брели пустелею. Йти було неможливо через буревій, що підіймав хмари пилу і жбурляв піщані сніжки прямо у очі подорожніх.; через пісок, який засмоктував ноги, безжально затягував тіла, ніби вони було невагомі, намагався притягнути їх до самого розпеченого серця Землі.

— Дістань смарагд! — наказав Франк, марно намагаючись прорвати піщаний вал, аби докричатися до Уляни.

— Що? Я тебе не чую!

— Дістань смарагд! — Франк накрив своїм тілом Уляну і приплющив її до землі.

— Що ти робиш?

— Це був єдиний спосіб докричатися до тебе, — засміявся Франк, хоча ситуація була взагалі не кумедною. Його золотавий плащ, захистив двох від вибриків ошаленілої бурі, — дістань амулет, — повторив Дракон.

Уляна понишпорила у сумці і нарешті нащупала круглий камінь.

— Одягни, — мовив Франк.

— Здається: зараз не найбільш підходящий момент аби одягати прикраси, — здивувалася Уляна, але виконала прохання.

— Це не просто прикраса. Він кличе Драконів.

— Що значить кличе Драконів?

— Зараз сама побачиш.

Дивним чином буря, ще хвилину посвяткувавши свій тріумф, раптово припинилася. Навіть сонце стало пекти на так безжально, як раніше. Пройшовши близько кілометру, подорожні на горизонті забачили зелений острів. Він аж ніяк не вписувався у навколишній пейзаж, і, здавалося, опинився тут зовсім випадково. Він був тут так само абсурдним, як і місяць серед зірок. І так само жаданим, як вода, якої острів беріг вдосталь.

Серед зелених джунглів стояв невеликих розмірів будиночок, збудований з стовбурів місцевих бамбуків та обплетений тутешніми ліанами. Франко постукав:

— Є тут хто? Агоу… — у відповідь лише щебет птахів та шурхотіння джунглів. Мандрівники зайшли до хатинки, яка виявилась значно більш просторою, ніж виглядала ззовні.

— Ого, та ту ціла бібліотека! — здивувалась Уляна, — бібліотека в джунглях серед пустелі — що може бути краще? — усередині будиночку знаходились численні стелажі з старезними книжками, з пожовтілими від часу згортками, навіть, з глиняними дощечками! Уляна взяла до рук один згорток, обережно почала розгортати його, але він все одно почав розсипатися на очах.

— Обережно, — застеріг Франко, — це дуже старовині рукописи! Глянь це мова атлантів!

— Тих, що зникли невідомо куди?

— Так.

— Але звідки ти знаєш? І ти гадаєш, що така розвинена цивілізація користувалася мовою, що позначається кружечками, трикутничками і іншими геометричними фігурами.

— Саме так, це одна з найдавніших відомих мені мов.

— Але ж ти живеш зовсім небагато, звідки тобі знати їхню мову? — здивувалася Уляна.

— А хіба наші знання складаються лише з того, що ми вивчили у житті? О ні! Навколо нас інформація. Вона повсюди. Її обсяги безмежні. Нас оточують знання — лише візьми їх.

— Та як же добратися до них?

— Треба вміти звільняти мозок від усього зайвого, того, що змушує нас відволікатися на дурні речі, викликанні розвитком цивілізації. Треба активізувати свої розумовий центр. Думати настільки активно, настільки лише це можливо. Лише на великій швидкості думок можна подолати бар’єри можливостей, вийти за грані і зануритись у безмежжі інформації.

— Тобто ти знаєш всі мови?

— Я їх не знаю на пам'ять у людському розумінні, я маю до них доступ, завжди, усюди.

Заворожено, Уляна взяла очевидно глиняну табличку невеликих розмірів, на якій були видряпані невідомі їй знаки. Якби це було написано на стінах, археологи безсумнівно стали б вважати, що це малюнки та орнаменти. Та це були тексти, прекрасні тексти, які зберігали таємниці влаштування Всесвіту. Здавалося: перо, яким це було написано, хотіло вкарбувати слова щонайглибше у таблицю, залишити там назавжди. Темно-синій текст складався з ромбів, паралелограмів, зірок, хвиль, фігур схожих на чайок, з мініатюрних конусів та досить великих крапок, лише трикутники були червоними.

Захоплені дослідженням цього храму знань, цієї безцінної бібліотеки, вони й не помітили як серед численних стелажів опинився чоловік. Він був худорлявим, але досить струнким і безперечно повним сили, чимось нагадував тибетського монаха.

— Я знав, що ви прийдете, — мовив він мелодичним, наче дзюркотливий потік тихої ріки, голосом, чим налякав Уляну.

— Не треба так не бережно ставитися до цих речей, — терпляче сказав чоловік, підіймаючи книгу, яку вронила Уляна, — може вони і старі, та це не значить, що їм пора у смітник.

— Вибачте, — оговталась дівчина.

— В Анемі сталося лихо, — почав Франк, — Золоті Дракони на межі зникнення… Ви маєте допомогти…

— Знаю, знаю, — перебив його чоловік, — на жаль, я не той, хто може вам чимось порадити.

— Як це,