Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

ви ж старий і мудрий Дракон, ви охороняєте Землю, чому ви не можете врятувати Анему! — обурився Франк.

— Перебування на Змелю, хоч і далеко від людей, але серед них, не проходить марно. Я залишаюся вірним своєму обов’язку перед Драконами і сумлінно виконує своє призначення. Та серед людей мало який дракон не піддасться спокусі дружби, кохання, можливості відчувати. І я не виняток. Благо, що від цього мої сили лише зміцніли та я більше не можу контролювати розвиток Всесвіту. І це добре: усе що має статися — відбудеться, а те що ні — потерпить поразку.

— Та як же так! — запротестував Франк, — невже у Золотих Драконів не інакший шлях як померти?!

— Цього я не знаю, усе залежить від самих Драконів. Хоча доля і визначена та, проте, лише дії чи бездіяльність визначають, яким шляхом розвитку піде життя.

— Як же нам допомогти Золотим Драконам!?

— Ось що я можу вам сказати: я на Землі вже не пам’ятаю скільки століть. Я став повністю незалежним від нафти та газу, навіть від того вашого озера Асхеї. Я став людиною, і тому мене живлять власні емоції. Коли мені погано, лише я винен у цьому, це вина не озера чи чогось іншого, що забуло дати мені енергію. Я сам генерую її для себе. Драконам потрібно більше людяності…

Чоловіка у савані оточили колібрі. Вони смерчем закружляли навколо нього і полетіли собі, сховавши відхід Дракона. Франк розпачливо зітхнув.

— Не картай себе. Ти ні у чому не винен. Може інший Дракон більше допоможе нам.

ГЛАВА 13

— І який же прихисток на Землі обрав собі наступний з чотирьох Драконів? Може на цей раз це зледеніла пустеля чи та частина неба, де народжується грім? — іронічно запитала Уляна, насправді хвилюючись аби їм знову не довелося без води плентатись розпеченою пустелею та ще й у розгул піщаної бурі.

— Я не знаю цього так само як і ти. Але обіцяти, що Дракон ховатиме свій дім у міському парку я, на жаль, не можу.

Раптово Франко і Уляна опинилися в забутому Богом та людьми селі. Слід сказати, що ця місцевість давно вже втратила вигляд села, і перетворилась на примару з набряклими від втоми очима та обвислими громіздкими мішками під ними. Єдиний житель цього місця — бабка, яка була старіша самих Драконів. Враховуючи те, що у Драконів вік не відбивається на зовнішньому вигляді і навіть придає їм своєрідної пікантності, ця жінка якнайкраще гармонійно вливалась в навколишній пейзаж.

Чотири згорблені від часу хатки стогнали від неможливість покинути цей світ, згорали від сорому за свої вибиті шибки, розвалені стіни, двері, що у кращому випадку безпорадно хилитались на одному гвіздку, а у гіршому давно втекли з цього пекла, за похилену стелю. Якщо раніше про дахи цих хаток можна було сказати, що вони задирливо похилились, як кепка у хлопчака, що намагається виглядати більш респектабельним, то зараз про них краще всього було мовчати. Уся рослинність у цій місцині, якщо колись і була, то зараз, окрім парочки сухорлявих вишень-пліткарок, пішла, не залишивши і прощального листа. У сусідніх селах вірили, що вона ця жінка — знахарка. Приходили бувало люди до неї за допомогою: кому спину вилікувати, кому приворожити, кому порчу навести, кому майбутнє дізнатися, а кому ячмінь звести. Усім допомагала, грошей чи ще чогось не брала, лише горілку іноді. З гостями не говорила, і їм не дозволяла: як тільки почне людина говорити про щось окрім справи, дякувати, чи скаржитися — зиркне на нього так, що у того серце в п’ятки сховається і заб’ється істериці. Як кінчить чародійство — стане на ганку і, поки гість не вийде за ворота, кляне його усі можливими прокльонами, усіма існуючими і не існуючими матюччями. Чи справді вона мала надзвичайний дар, чи люди, віруючи у це, самі себе лікували та будували своє щастя, невідомо. Але безперечним було одне — бабця ця була пришелепувата на всю голову. Ходили чутки, що маразм тоді її взяв, коли вона свою єдину дванадцятирічну дочку в бордель продала. Товариською і люб’язною вона ніколи не була, а тут — зовсім мізки повернулись.

Єдиним місцем у цьому силі, де вирувало життя, було болото. Комарів, мошок, п’явок, гадюк, вужів, жаб усіх видів — нескінченно багато. Усе воно вкрите чи то ряскою, чи то пліснявою. Палку кинь — відразу затягувало.

— За час знайомства з тобою, Франку, мене вже мало чого дивує. Але скажи мені, серце, якого біса ми біля болота!!?

— Якщо ми тут, значить це амулет нас суди привів — Дракон має бути поруч.

— Я все розумію, але в болото я за ним не полізу.

— Сподіваюсь це не знадобиться.

— Дивись, здається он в тій хатинці хтось є.

— Яз’їм жабу, яку спіймаю на цьому болоті, якщо у цьому місці є шаленці, окрім нас.

Франк і Уляна зайшли до хати-привада.

— Агов… Егегей… Ау… Які там ще звуки виражають запитання? Ну і лячно ж тут, — пересмикнулась Уляна. На порозі, наче з-під землі, з’явилась старезна жінка, а може і не жінка, Уляна після останніх подій не була впевнена ні у чому. Малюсінькі поросячі очі, які закотились ой як далеко у