Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— То ти дурень чи шукач натхнення?

— І деякій мірі і те, і інше.

Так почалася їхня дружба. Хоча друзями вони ніколи не стали, і навряд чи могли б стати. Проте обидва, утікаючи від щоденної метушні, любили блукати піщаним кряжем, під звуки чайки оголяли одне одному думки і душі. Хтозна, як довго ще продовжувалися б їхні зустрічі і до чого б ті привели, якби Уляну не покликав світ Драконів.

Уляна весь день провела вдома у товаристві підручників та товстелезних конспектів. Мрійниця не раз у хвилини творчого піднесення та ентузіазму клялась собі кинути цей університет під три чорти і зайнятися творчістю. Та земні потреба, від яких Уляна за вісімнадцять років свого перебування на цьому круглому розсаднику жадоби та жаги до поживи вже стала залежною, все ж таки змушували її продовжувати боротьбу зі світом. З самою собою. Вона ще остаточно не заперечувала можливості віднайти гідне застосування собі серед людей.

Через тиждень сесія, тому Уляна, як і більшість студентів, з усіх сил намагалась за сім днів натовкти свій мозок тим, на що б за нормальних умов потребувався рік, аби після здачі благополучно і назавжди стерти це з пам’яті.

Усе частіше вона задумувалась про Анему, невже і справді вона зараз, відмовляючись допомогти Драконам, прирікає їх на гибель. Невже і справді є якісь Дракони. Смарагд, підвішений на нитці на ручці вікна, хвилювався під подихи вітру і щораз доводив Уляні, що все пережите — правда.

Дівчина силоміць відігнала від себе будь-які думки, котрі не стосувались екзамену, який з кожною хвилиною, подібно величезній хвилі, яка стрімголов набирає швидкості, наближався до Уляни і норовився захлиснути її солоною водою, оповити її волосся мерзенним водоростями, здавати білосніжну шию цими водоростями, наповнити ними гортань та змусити серце припинити переганяти червону рідину тілом. Надокучливі думки про усе на світі, мов комарі теплого літнього вечора на дачі, кружляли навколо Уляни, дзвеніли біля вух, кусали зап’ястя. Розуміючи: так діла не буде, Уляна віддалась на волю всезнаючий долі та дозволила собі плести життєвою течією, яка принесла втомлене тіло студентки на кухню.

— Я так радий тебе бачити! Майже годину сиджу тут, п’ю чай — не хотілося відривати тебе від навчання, — радісно промовив колись безіменний Дракон, а зараз Франк, який зручно вмостився на столі, до дещо остовпілої Уляни.

— Не те, що я не рада тебе зустріти, але було б краще, якби ти попередив про свій прихід, бо зараз у мене вільної хвилини продихнути немає з цими екзаменами.

— Ти не готуєшся до екзамену, — викривально мовив Фрак.

— Так, не готуюсь, — розсміялась Уляна і вмостилась на підвіконні та миттю скочила, згадавши про гостинність, — хочеш чаю?

— Я давно вже приготував чаю нам обом, сам уже третю чашку допиваю, у нас такої смакоти нема. Та ми ж взагалі не потребуємо їжі, — згадав Франк і обійняв чашку так, що чай в ній закипів та запарував.

— А Драконом бути зручно, — розсміялася Уляна. Вона взагалі, після п’яти пар чи після довгого навчання реготала, як не в собі.

— Ти ж розумієш, що я до тебе не чай пити прийшов…?

— Розумію, але я зараз не можу відправитися на пошуки тих чотирьох Драконів, у мене сесія через тиждень.

— Ми обидва знаємо, що ти не готуватимешся.

— Не готуватимуся, але ж треба хоч би намагатися. І що я скажу рідним на те, що зникну?

— Скажеш, що з другом археологом відправилась у експедицію. До того ж має хтось для навколишніх зіграти роль батька твоєї дитини.

— З археологом у експедицію! Що за маячня! Щоо!? Тобто — батьком моєї дитини?

— Мабуть, ти ще не знаєш, але ти вагітна.

— Так, я про це не знаю, але ж звідки ти про це дізнався?! — у голосі Уляни почали звучати істеричні нотки.

— Ми, Дракони, такі речі відразу розуміємо. Роману ти не говоритимеш. Ваші відносини настільки неможливо щирі, що псувати їх сімейною тяганиною, ти вважаєш, було б крайньою дурістю.

— Досить порсатися у моїх думка, сучий ти сину! — Уляна намотувала кола навколо стола, потім, мов дзиґа, що втомилась кружляти, зупинилась і сіла на підлогу.

— Я тут, щоб попросити твоєї допомоги. Прямо зараз ми маємо вирушити в подорож, доки ще не пізно.

— Я це хлопчик чи дівчинка?

— Цього я сказати не можу. Тобі вистачить доби, аби владнати усі справи? Подорож буде довгою.

— Вистачить, — відповіла Уляна, відмітивши про себе, що цей шістнадцятирічний Дракон, виглядає, а тим паче думає, значно більш по-дорослому, проте вирішила не запитувати, через етичні міркування.

— Тобі цікаво, чому я виглядаю старше своїх років? У Драконів час тече зовсім по-іншому. Та й узагалі: що таке, той час? — Уляна знизала плечима.

— От і я не знаю.