Юрій Володимирович Сорока - Бій під Крутами

крила станція була зайнята більшовиками. Січовики були обійдені, і більше сорока душ їх ми недолічили між собою.

Вони були без патронів, і їх забрали у полон.

У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїзжим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай земля буде пухом, Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі, — молоде своє життя...

Ви вмерли славною смертю...[4]

Аверкій Гончаренко

Біографічна довідка:

Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки на Полтавщині. У 1912 році закінчив з відзнакою Чугуївську військову школу і був призначений до Кубанського полку російської армії. В часи Першої світової війни командував батальйоном, дістав ранг капітана, викладав тактику в школі прапорщиків та був нагороджений найвищою відзнакою за бойові заслуги — Хрестом Святого Георгія з мечами. У 1917—1920 роках перебував в армії УНР, спочатку командиром куреня Юнацької військової школи, потім губерніальним комендантом Поділля та начальником канцелярії Головного отамана Симона Петлюри. Підполковник армії УНР. Помер 12 квітня 1980 року у США.

Сотник Аверкій Гончаренко, командир куріня 1-ої ім. гетьмана Б. Хмельницького Юнацької військової школи і комендант оборони Бахмача в 1917 році.

Ставлю собі за завдання подати до прилюдного відома правдивий перебіг бою за ст. Крути. Обставини, що змусили нас до того бою, такі:

По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою. Як така, вела мирові переговори з Центральними Державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і Росія большевицька. Предсідник большевицької делєґації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних Держав, ніби Центральна Рада та її Уряд уже не існують. А в цей час Правительство України вживало нелюдських зусиль в подавлюванні анархії внутрі краю і до його оборони назовні.

Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель—Бахмач і Харків—Ворожба—Бахмач. На оборону цього надзвичай важного залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан і вислав «1-шу імени гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку військову школу». В складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 18 ку­леметів та 20 старшин. Школа була комплєктована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше, як 6 кляс гімназії, а переважно з укінченою середньою школою.

Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8.ХІІ.1917 в команді ґен. штабу сотника (з російського війська капітан) Носенка виїхав до Бахмача. Бахмач адміністраційно належав до Чернигівщини, де військово-адміністраційну справу провадив сотник (капітан) Тимченко.

Сотник Тимченко не мав ніякого війська і навіть, щоб сформувати собі якийсь відділ для свого штабу, просив у начальника школи старшин. Для цього і був призначений сотник Микола Богаєвський, що став начальником штабу у сотника Тимченка. Між двома командирами виникло непо­трібне непорозуміння: з одного боку був сотник Носенко, ґенерального штабу і начальник школи, а з другого — сотник Тимченко, протеґований політичною партією як командуючий військами адміністративного району Чернигівщини.

22 грудня 1917 р. мене, як командира куріня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав мені від’їхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь: «Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Большевики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач—Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий. На поміч — трудно чекати». З цим я відійшов.

Щедро наділений повновластю з підкресленням за всяку ціну не віддати Бахмача, щоби не допустити большевиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертав я до школи. Брав мене в свої обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося; його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки на мітинґах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.

Перед самим від’їздом ще пішов я до Головного Начальника Юнацьких шкіл ґенерала Астафієва. Прийшов до нього не тільки як до начальника, а ще як до свого колишнього щиро любленого професора з Чугуївської військової школи. З мого рапорту він довідався, які накази дістала школа, і уділив мені багато порад, що так допомогли мені у виконанні завдання оборони Бахмача.

Тут, до речі, хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних оди­ниць серед вищої військової ґенераліції, а ґенерал Астафієв до неї належав.

23 грудня увечері я вже був у Бахмачі. Начальник школи, сотник Носенко, від’їхав з Бахмача вдоволений. Сотник Тимченко хотів, щоби школа підлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого військами. Я лише зазначив, що в справах адміністраційних буду йому підлягати, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згідно з наказом, буду вести сам. В цілі охорони нашого лівого крила в напрямі на Чернигів вислав я сотника Семирозума з четою юнаків.

На Святий вечір — 24 грудня 1917 р. — в напрямі на Гомель я вислав від школи передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли ст. Доч,