Алессандро Кампі - Муссоліні

спеціалістів з життєпису, перед якими стояло важке завдання: визначити точний характеристичний профіль диктатора та точний історичний зміст його політичного шляху33. Справжнє «загострення» теми муссолінівської італійськості спостерігається у Індро Монтанеллі, який був абсолютно впевнений у тому, що зрозуміти Муссоліні здатні лише італійці34, оскільки за ­своєю психологічною природою та поведінкою він був ідеальним утіленням італійськості, особливо у традиційних для італійців недоліках і вадах:

моральна непослідовність, відсутність громадської, краще сказати, цивільної свідомості, схильність до поведінки «куди вітер, туди й летимо» зі зміною напрямку залежно від вітру, чуття стадності, навіженість і водночас поверховість почуттів, культ нашої «особливості», довірливість, з якою ми віддаємося першому-ліпшому шарлатанові, що пообіцяє нам найлегші, а отже, найоманливіші рішення, завдяки чому ми перебуваємо у постійному очікуванні «людини Провидіння», знов і знов потрапляючи на гачок красномовності та риторики. [...] щодо цих недоліків [...] Муссоліні був найповнішим їхнім утіленням. [...] ніхто не «репрезентував» Італію так, як Муссоліні35. 

Якщо взяти за основу «стереотипи» (незважаючи на їхню мінливість у часі та суперечливість), якими зазвичай характеризується італійський характер, то ми отримаємо довжелезний перелік тих рис, що зробили з Муссоліні вибуховий концентрат італійськості, такий собі «італійський архетип».

За італійцями визнається певний потяг до риторики та велемовності, а хто як не Муссоліні опанував їх на такому досконалому рівні, що спромігся вибудувати режим, який згодом назвуть «режимом, заснованим на словах», тобто на лозунгах, на мовних кліше та ораторському мистецтві?36

Існує думка, що хоча через фашистське виховання італійці зробилися рішучими й агресивними, все ж таки в глибині душі їм не судилося стати по-справжньому жорстокими й негуманними (як, скажімо, німцям). І саме цим Муссоліні відрізняється від Гітлера, тобто він також був диктатором, але з дуже італійським підґрунтям на прихованому гуманізмі. До речі, можна згадати записи Геббельса, зроблені в особистому щоденнику 23 вересня 1943 року під впливом розчарування від того, наскільки фашистському лідеру забракло месницького духу щодо «зрадників» 25 липня: «Фюрер очікував, що передусім дуче пройметься помстою тим, хто його зрадив. Але від Муссоліні не надійшло жодного натяку на такий намір [...] Він не революціонер, як Фюрер і Сталін. Він настільки сповнений своєю італійськістю, що через це йому бракує якостей революціонера та бунтівника світового масштабу»37.

Італійці, зокрема інтелектуали та представники керівних кіл, завжди плекали патетичний і самовтішний культ стародавніх спогадів про величне минуле, про тривале – впродовж довгих століть – роз’єднання та політичну слабкість, і саме з цього культу, апелюючи до Риму імперських часів, Муссоліні спромігся вибудувати міфологічний фундамент свого режиму.

З іншого боку, ніщо не заважає угледіти в театральності Муссоліні відбиток вічної Італії на сцені комедії дель арте[21].

В Італії склалася традиція спрощеного макіавеллізму, згідно з якою хитрість використовувалася беззастережно, стимулюючи не масштабність політичного зору, а тільки зрадництво й тактичні ходи, тож Муссоліні настільки гармонійно вписався в цю традицію, що почав уважати себе макіавеллістом.

Щодо «галлійськості» італійців і дуче – тут, звичайно, зайві слова не потрібні. Згадаймо максимально італійську, можна сказати феллінівську (аби залишитися в темі), сцену статевої ініціації майбутнього диктатора, яка, за його власним описом, як і для багатьох поколінь італійських чоловіків, відбулася «у непристойному будинку [з] немолодою жінкою, в якої з усіх боків лізло сало»38.

З’являється підозра (зважаючи на схожість картинки), що відносна одностайність, з якою різні автори визнають його «чесність», незалежність від грошей, помірність у звичках (у питві, їжі та одязі), зумовлюється тим, чи можуть коментатори та біографи нарешті вийти за межі стереотипу Муссоліні як італійського архетипу.

Якщо ми хочемо й надалі просуватися в цьому напрямі, постає питання: яка частина слави та поваги, якими він широко користувався за межами Італії, принаймні до Ефіопської війни, і які на той час зробили неабиякий внесок у поширення міфу про нього навіть серед італійців, викликана саме тим, що його сприймали суто італійським феноменом? Адже для характеру мешканців півострова типовою вважається антична суміш вигадливості та анархізму, і нічого не заважало бачити в диктаторі ідеальне втілення давньоримського духу, що дійсно трапилося з багатьма його палкими англійськими й американськими шанувальниками, не останнім з яких був британський лідер Вінстон Черчилль.

Але в численній літературі, присвяченій Муссоліні, можна зустріти й інші ключові характеристики «італійськості». На думку спадає, наприклад, твердження, що Муссоліні не можна вважати великим бунтівником, справжнім революціонером хоча б через те, що він був «італійцем, у крові та історичних спогадах якого живе пам’ять про одвічне посередництво, але там немає жодної кривавої революції. В ньому вбачається дух родинності, католицизму, визнання гріхів італійців, ба навіть богобоязливість, яка означає для італійців не страх перед католицьким богом, адже він, урешті-решт, милосердний, та й індульгенції у нього можна виторгувати, але страх перед дивними та мстивими язичницькими богами, і саме цей дух народжує забобонне вірування у знаки лихої долі та зурочення»39. Але апелювання до ідеї родинності, католицько-язичницької спадщини та майже вродженого духу посередництва, тобто до рис, що часто вважаються типово італійськими, вочевидь не вистачить, аби применшити трагічність його загальнолюдського та політичного шляху, який у реальному житті коштував багато крові та лиха і який навряд чи можна перекваліфікувати з драми на фарс.

Також варто згадати одну з найбільш зворушливих біографій Муссоліні, хоча від неї нас відділяють довгі роки. Йдеться про працю Паоло Монеллі, опубліковану в 1950 році, в якій зазначається: «деякі його [диктатора] істеричні та по-дамські примхливі манери» цілком відповідали «характеру італійців, справжнім і невдаваним представником яких, принаймні в цьому аспекті, він був, а італійці привносять любовний елемент навіть у власні політичні судження. Отже, [...] на початку культу диктатора існував феномен закоханості, згадайте перші великі збіговища й натовпи, що збудженим роєм копичилися навколо нього»40. Але чи є сенс, з історичної та соціологічної точок зору, зводити той зв’язок, що існував у певний період між Муссоліні та широкими лавами італійського суспільства, до рівня полум’яної жіночої пристрасті?

Цьому зв’язку між дуче та італійцями дав своє пояснення письменник Коррадо Альваро: «Італійський народ утілив у ньому старовинний ідеал справедливості, яким за довгу свою історію він наділяв дуже різних людей»41. І знову питання: в цих словах насправді криється більш-менш змістовне історичне пояснення чи це