Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Здрастуй! — відповідаю слизькому, як слимак, Алексу.

Він усміхається на всю вочевидь недавно відбілену щелепу. От не подобаються мені ті метросексуали, і все! Хоч вбий, а мені вони нагадують гомиків. Ні, Девід Бекхмен не в їх переліку! Все ж таки він справжній мужчина, хоч і з манікюром і кульчиками у вухах. А от наші чомусь до нього не дотягують. Може, якщо б Алекс час від часу блимав на телеекрані або їздив на феррарі, я б сприймала його цілісно… Але щось мені підказує, що справа не в цьому, бо наш Тварєв теж викликає у мене ідіосинкразію.

— Любонько, погортайте журнальчики! Я через десять хвилин займуся вами, — виглядаючи з кабінету, каже моя косметичка.

— Добре-добре, я сьогодні не поспішаю, — усміхаюся їй і розкриваю перший-ліпший глянець.

З реклами Мальборо на мене хтиво дивиться трохи неголений мачо. О, це — типаж справжнього мужчини! Не те щоб мені подобалися ковбої. Але оці педікюри, фарбування волосся, креми для рук та інші «капелюшки» ніяк не в’яжуться в моїй уяві з мужчинами. Гортаю далі. Тут мені на очі потрапляє якесь одоробло на кшталт Тіми Полуденка. Така собі Атя Гламурча в чоловічому образі! Ще одного із тієї новомодної компанії. Ну, нема на що подивитися! Хіба на ті штани з мотнею до колін і в обтяжку на гомілках. Це або турецький національний одяг, або що він у ті штани наклав?! Плюс довге, зіпсуте хімією волоссячко, намазані блиском губи і саквояжик у ручках. Не здивуюся, якщо в ньому виявляться туш для вій і аніонові прокладки!

Кесарю — кесареве! Не треба мужчину ожіночнювати, а потім скаржитися на те, що нас перетворили на снігових баб з ботоксом на чолі! Тоді вже і пластичний хірург не допоможе! Бо вони починають захоплюватися собі подібними. Я десь читала, що у Данії, наприклад, проблема народження здорового хлопчика стоїть дуже гостро. Там тільки іноземці — повноцінні мужчини. А фільми з їхніми акторами хто-небудь бачив? Отож бо й воно! Особисто мені аж моторошно робиться. І чи не тому у них там без зайвої пацьканини шлюби з емігрантами реєструють?

Треба дати чоловікові можливість відчути себе ним! Нехай носить важкі пакунки з продуктами, щоб не думати про свої наманікюрені нігті і накремовані руки. Нехай сам займається шашликом у лісі на пікніку з друзями. І їде оздоровлюватися у банальний український Моршин, а ще ліпше — картоплю в селі у тещі копати. А не навідується до спа-готелів, навіть у тій же Туреччині! До речі, і корисніше, і дешевше інколи. І спокуси не такого ґатунку!

— Заходьте, Любонько, влаштовуйтеся, — Алінка не перериває моїх думок. — Вчора до нас приходила ваша подруга Роксолана з чоловіком. Який красень!

«У пеклі йому прогули ставлять!» — вогнем блиснуло у моєму мозку.

— Справді? — я щиро здивована їхнім тандемом, адже у них патова ситуація.

— Ну, що ви! Такого рідко зустрінеш, — косметолог подумала, що я про його вроду. — І видно, що закоханий у дружину: очей з неї не зводив, поки Алекс робив їй укладку. Ну, а той, як з усіма, розсипався у компліментах, щось там жартував.

— Алекс навіть щось робить?! — мої брови підіймаються ще вище.

— Аякже. Наша Катя захворіла, і, як завжди, заміною був він.

— Ой, а я не люблю сюрпризів, — полегшено видихаю.

— Любо, дарма ви так. Він — непоганий майстер.

— Так? — перепитую без інтересу.

Мені потрібен тільки суперпрофі, а «непоганий» мені не підходить.

— Видно, ваша подруга нещодавно заміж вийшла, — чи то запитує, чи то констатує Аліна.

— Та вже давненько, років зо п’ять напевно, — намагаюся пригадати.

— Це ж треба! І він досі такий закоханий! — відверто заздрить моя косметолог.

«На жаль, не тільки в неї, — говорить мій внутрішній голос. — Ось тобі справжній мачо із особистим гаремом. Тепер думай, що гірше: такий чи цей метро…»

— А дітки у них є? — ніяк не вгамує свою цікавість Аліна.

— Дітки? Ні, діток поки що немає.

— Ось воно! Тому він і закоханий такий, — робить не дуже втішний для себе висновок. — А що, у них якісь проблеми?

— Та ні, жодних проблем! Просто Ляна не дуже поспішає, — пояснюю я.

«А й справді, чому вона не хоче дітей?»

— Правильно! Поживуть для себе трохи… Але сім’я без дітей — це не сім’я. Чоловік проходить справжнє випробування, коли стає батьком.

— Це правда, — погоджуюся з мудрою як на свій вік Аліною.

— Я це добре знаю. Маю трьох своїх.

— Чоловіків?! — перепитую, бо знаю її тільки як класного фахівця.

— Дітей, Любо. Двоє старших синів і доню, — усміхається Алінка.

— Молодчина! — кажу я і, щоб абортувати нецікаву для мене історію, що розпочинається, додаю: — Аліночко, я тут згадала, що мені з сестрою деякі справи треба вирішити. Так що ти поспіши, будь ласка!

Косметолог припинила пусті балачки і швидко мене відпустила. На свою голову дозволила їй базікати. Іноді це заважає і навіть втомлює. Треба завжди пам’ятати про дистанцію.

— Дарунь, ти можеш говорити? — дзвоню подрузі у робочий час.

— Так, я вас слухаю, — відповідає офіційним тоном, що означає «в кабінеті є сторонні».

— Тоді я коротко. Десь о другій я планую пообідати з моєю Віркою «У китайському мандарині». Може, приєднаєшся до нас?

— Краще о п’ятій, якщо це вас влаштує. Не раніше, бо це ніяк не вписується у мій сьогоднішній щільний графік.

Думаю, поки моя сестриця вибере собі і донькам одяг, мине не одна година. Тож пізніше буде значно зручніше. Я погоджуюся, намагаючись якомога швидше закінчити цю неприємну розмову з чужим голосом.

Рівно о другій Вірка стояла, як хвіст нашого собаки, на сходинках при вході у сховище знань. Вона повідомила мені про це телефоном, делікатно нагадавши таким чином, що я, як завжди, запізнююся.

— Вірунько, стою у заторі. Але ти не хвилюйся — хвилин за десять-п’ятнадцять буду, — пояснюю, виїжджаючи на сусідню з Жовтневою вулицю.

— Гаразд. Тоді я замовлю собі горнятко кави у кафе «Бібльос», що тут поруч, як підійматися на Цитадель. Бібліотека перетворила мене на Кая — Холодне Серце.

— Добре, що не на Снігову королеву! Скоро тебе поцілую. Тільки під’їду — відразу передзвоню. Вийдеш.

У кафе переважно з інтелектуальною