Володимир Леонідович Кашин - ...I жодної версiї!

декого, хто рветься у медичний!.. I все ж це була майже iдеальна спiвдружнiсть, та й сусiдами вони були… Обидва молодi… А вiдмiннiсть характерiв навiть притягувала їх один до одного, як плюс i мiнус… Та чому це вас цiкавить, Дмитре Iвановичу? — раптом спитав учений. — Це, здається, не так суттєво…

— Я хотiв би зрозумiти життя iнституту, взаємини людей, якi рухають людську думку, прогрес. Адже в науцi, особливо технiчнiй, я, на жаль, профан…

Полковник помiтив, що його самоприниження полестило завiдуючому лабораторiєю.

— Показати вам нашу дослiдну майстерню, де працював Журавель? — запропонував вiн.

— Радий буду, — залюбки погодився Коваль, — але ранiше покажiть його стiл.

— Ви за ним сидите, — сказав Дейнека.

Дмитро Iванович вiдчинив тумбу стола i почав висувати шухляди, одну за одною, i переглядати папери. Завiдуючий лабораторiєю терпляче чекав.

— Ви можете, Василю Ферапонтовичу, популярно пояснити суть технiчної проблеми, над якою працював Журавель? — спитав полковник, копаючись у шухлядах.

— Спробую, — почухав потилицю Дейнека. — Проблема номер один у машинобудуваннi, — почав вiн, збираючись iз думками, — довговiчнiсть, незношуванiсть машин. Оця сама стiйкiсть проти зношування залежить вiд деталей, пар, що труться одна об одну. Це зрозумiло?

— Абсолютно, — пiдтвердив Коваль.

— А вiд чого залежить в свою чергу мiцнiсть самих цих пар? Вiд багатьох факторiв, наприклад вiд матерiалу, з якого вони зробленi, а так само вiд заключної, фiнiшної, їхньої обробки. Завiдуючий лабораторiєю, бачачи, як зосереджено слухає його полковник, увiйшов у роль лектора i iз задоволенням пояснював: — I ось ми пiдiйшли до головного. При абразивнiй обробцi деталей, якi потiм, працюючи, зазнаватимуть тертя, скажiмо, при обробцi наждаком, частинки твердого абразиву, тобто наждака, неминуче втискуються у поверхню цих деталей. Запобiгти такому явищу неможливо. А ще коли поверхню оброблять машиною, метал перегрiвається, стає м'яким i дрiбнюсiнькi уламочки абразиву утираються в оброблювану поверхню. I залишаються в нiй…

Коваль вiдклав папери. Те, що розповiдав завiдуючий лабораторiєю, було елементарно i хто знає, чи могло стосуватися справи, яка привела його до iнституту, але вiн зацiкавився, здавалося, простою технiчною проблемою, про яку розповiдав Дейнека.

— Цi втиснутi непомiтнi простим оком уламочки абразивiв, — говорив далi завлабораторiєю, — пiд час експлуатацiї машини в процесi тертя випадають, i пiсля них на поверхнi утворюються порожнинки, через якi витiкає, скажiмо, мастило. — Василь Ферапонтович схопив з столу чистий аркуш паперу i швидко накреслив двi притиснутi одна до одної площини, в тiлi яких в мiсцi прилягання понаставляв крапок, що мали означати найдрiбнiшi вкраплення абразиву. — Щоб уникнути цього, шлiфування деталей намагалися здiйснювати не грубо, рiзко, а багаторазово, поступово зменшуючи розмiр наждачного зерна, потiм пасти — i так аж до фiнiшної полiровки. Тобто прагнули створити iдеально гладеньку поверхню, якої можна досягти лише при тривалiй ручнiй обробцi. I все ж, Дмитре Iвановичу, течi, скажiмо, сальника в автомобiлi, уникнути не вдається, ви про це, звичайно, знаєте… Та це вже питання номер два, яке випливає iз загальної проблеми. Нею особливо заклопотанi експлуатацiйники… I ось, — завiдуючий лабораторiєю зробив багатозначну паузу, — на сцену виходить молодший науковий спiвробiтник нашого iнституту Антон Журавель, земля йому пухом.

Усе генiальне, як вiдомо, просте. Нiкому на думку не спало, а його раптом осiнило!.. От як буває, - з нотками заздростi у голосi промовив Дейнека. — У нас його називали "щасливчик Антон"… Та що я таке кажу! Який вже "щасливчик"! — зiтхнув Василь Ферапонтович. — Я не вповнi обiзнаний з розробкою Антона Iвановича, — перейшов знову на дiловий тон завлаб, — бо вiн не встиг подати роботу, а тiльки повiдомив про принцип винаходу. А принцип, повторюю, простий до генiальностi. В загальних рисах iдея така: Антон Iванович вирiшив змiнити поведiнку абразивного iнструменту пiд час шлiфування, його одноманiтний рух — i цим самим виключити повторне влучення алмазного зерна в одну й ту саму борозенку, у ту ж чарунку. Для ясностi, Дмитре Iвановичу, скажiмо, як потрапляє голка патефона в борозенку на платiвцi, яку поступово кришить i поглиблює. Абразив, за iдеєю Журавля, шлiфуючи деталь, має робити по поверхнi не однаковi, а складнi, рiзноманiтнi рухи — круговi, поперечнi, скiснi. — Дейнека закружляв руками над столом у всi боки. — Досягається хаотичний рух, i таким чином уламочок абразиву, не потрапляючи весь час в одну й ту саму точку, вже не втискується в оброблюваний метал, i згодом, пiд час експлуатацiї виробу, з нього, природно, нiчого не випадає, оскiльки i випадати нiчому — порожнин на поверхнi не утворюється, i площини iдеально прилягають одна до одної… От i не буде протiкати сальник в машинi.

Цим винаходом Журавель уже зацiкавив виробництва Мiнавтопрому. Вiн, здається, навiть домовився про розробку i впровадження нового способу шлiфування.

Обличчя завiдуючого лабораторiєю, облямоване рудою бородою, яке спочатку не здалося Ковалю симпатичним (Дмитро Iванович чомусь не любив бородатих, особливо рудих), тепер приємно освiтлювалося щирим захопленням.

— То пiдемо, товаришу полковник, до нашої макетної майстернi? — нагадав той пiсля паузи.

Коли вони спускалися сходами у напiвпiдвал, Коваль спитав:

— Василю Ферапонтовичу, а в цiй iнiцiативнiй темi, у винаходi Журавля, про який ви розповiли, «головою» теж був Павленко? Чи сам Журавель? Iдея чия? Може, теж Вячеслава Адамовича?

Дейнека на кiлька секунд зупинився.

— Павленко? Слово честi, не знаю… Здається, це був той випадок, коли «голова» i «ноги» з'єдналися в однiй особi… Павленко нiколи не змiг би замiнити Журавля, але у Антона Iвановича це iнодi виходило. Не маючи сил дочекатися вiд Вячеслава потрiбного рiшення, вiн сам шукав його. Але стверджувати не можу… Журавель збирався укласти угоду iз заводом, але вiд свого iменi чи разом з Павленком — не знаю… Все це було, так би мовити, ще у стадiї оформлення… Втiм, це може знати тiльки сам Павленко, але вiн зараз у вiдрядженнi. Якщо потрiбно, вiдкличемо.

— I хто ж тепер завершуватиме винахiд?

— Вирiшить дирекцiя. Певно, доручать нашiй лабораторiї… Можливо, й Павленку. Справа цiкава, i тягти з нею не можна. Рукопис Журавель дав на передрук нашiй друкарцi, але її сьогоднi немає.

Протягом усього перебування в iнститутi, пiд час розмови з директором, з Василем Ферапонтовичем, Коваля не залишала думка: два днi, як помер спiвробiтник, а в iнститутi нiхто про це не знав. Чому?

Ну, припустимо, сусiдка, Варвара Олексiївна, не подзвонила до iнституту. Зрештою, не її це справа… Але цiкаво, чи повiдомила про це чоловiковi? Павленко, безумовно, перервав би вiдрядження, щоб провести свого приятеля в останню дорогу. Але повернутися вiн може тiльки з дозволу начальства. Виходить, або вiн теж не знає про смерть Журавля, або з якихось причин не може приїхати.

А от Нiна Барвiнок, друкарка! Адже вона ще позавчора