Юрій Осипович Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

армії. В декларації згадано про «анархістичні елементи українства», з якими генеральні секретарі збиралися «боротися неухильно».

А Петербург пильно стежив, що робиться в нас. Оголошення універсалу зіпсувало там настрої. Спочатку там повірили в серйозність замірів Центральної Ради і не знали, з якого боку починати вирішення справи. Як видно з відозви петербурзького уряду, там рішили, що Україна відокремлюється від Росії, бо закликали: «Брати українці! Не відривайтесь від загальної батьківщини! Не розвалюйте загального війська!» Тільки опам'ятавшись, почали російські партії та організації виносити постанови про «скасування універсалу». Побачивши, що за рішучими словами універсалу ми не збираємося робити рішучих діл, росіяни придивляються, з якого боку можна би заатакувати наше «самовизначіння». Вони шукали найслабшого місця в нашій позиції, тобто найнепевніших елементів серед нашої демократії, щоб націлити свій удар безпомилково.

Реакційні російські кола радили просто зліквідувати силою нас. Та фактично надійної сили росіяни не мали. Взяти яку-небудь військову частину і послати в Київ проти Центральної Ради було небезпечно, бо в кожній частині було багато українців. Тому петербурзький уряд, який складався почасти з елементів реакційних, почасти з нібито демократичних, доручив цілу нашу справу своїй «демократичній» частині.

Неначе по команді (можливо, що таки дійсно по команді) посипалися «демократичні» резолюції російської демократії. В резолюціях ніби й справді визнавали нам право на самовизначення (аж до автономії включно!), але тільки, коли на те згодяться російські установчі збори. В резолюції Всеросійської Ради Селянських Депутатів так таки й сказано: «Всеросійські установчі збори. єдиний повновласний господар російської держави». Воно б то нам і байдужісінько було, кого там росіяни вважають своїм господарем, але все лихо в тому, що російська революційна демократія не погоджувалася з тим, що в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі не російська держава. В сій самій резолюції росіяни визнають в «інтересі. добра самого українського народу конче потрібним скасування виданого Українською Центральною Радою Універсалу». Всеросійський З'їзд Рад Робітничих і Солдатських Депутатів теж клопочеться про «добро» українського народу і визнає, «що автономію (для України) можуть остаточно установити лише всеросійські установчі збори». Взагалі російська демократія вважала за найкраще, щоби Центральна Рада сама відмовилася від принципів, проголошених у Першому Універсалі.

Петербург мав своїх вірних агентів на Україні. То були: урядовці різних російських установ, що одержували з російської державної скарбниці додаткову платню і премії в нагороду за «русифікацію» нашого народу, російські військові, що катували в свій час український народ, коли він пробував заворушитись, люди «свободних професій» у вигляді росіян — адвокатів, агрономів, інженерів, техніків і т. п., що обслугували інтереси росіян-поміщиків на Україні; до прихильників пануючої нації належали також поляки й жиди. Ота «демократія» ворожої нам національності ретельно виконувала директиви з Петербурга і виявляючи «разумную» ініціативу, боролася проти нас. Ця «демократія» справді була відважною — навколо клекотіло українське море, а вона сиділа серед хвиль і говорила. Нічого більше не могла вона вдіяти, але виголошувати промови, звернені проти нашого революційного руху, сидячи в нашій же столиці, в той час було неабиякою смілістю. Виконуючи директиви з Петербурга, російська «демократія» в Києві шукає порозуміння з Центральною Радою. Знову відбуваються засідання тої «демократії» на яких уже виступали і представники Центральної Ради: М. Грушевський і В. Винниченко. Перший підхоплює російське гасло «об'єднання демократії», а другий признається, що «в роз'єднанню (з росіянами) не можна йти далі, що треба прийти до порозуміння». Мало того, В. Винниченко запевняє наших ворогів, що «до часу порозуміння Генеральний Секретаріат не видасть ніякого акту». Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами! Говорили вони обидва щиро. І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами, як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів. 3 того всього був задоволений Петербург і його агенти на Україні. Прочитавши «підготовчу» декларацію Генерального Секретаріату і почувши заяви М. Грушевського і В. Винниченка, наші вороги рішили, що «не такий дідько страшний, як його малюють», що Ц. Рада не думає і навіть боїться відірватися «від загальної батьківщини». Швидко до Києва приїхали гості з Петербурга.

Будучи чудово поінформованим про дійсний стан на Україні, петербурзький уряд рішив підтримувати наших угодовців проти радикальних елементів українства, чи, як сказано в декларації Генерального Секретаріату, проти «анархістичних елементів».

Тому до Києва поїхали міністри-«демократи»: Керенський, Церетелі та Терещенко (теж демократ!). Демократам легше вговорити демократів, отож

Петербург і вислав до нас відповідну принаду, щоби піймати на гачок. Приїхали російські міністри до Києва несподівано і просто до своїх агентів. Там вони радилися, якби найкраще навернути Ц. Раду до «законности». Тільки нарадившись, почали міністри балачки з представниками Ради.

Обидві сторони були за порозуміння. Проте, як і належить у таких випадках, торгувалися завзято й уперто. Представники Центральної Ради подали проект доповнити останню депутатами від «меншостей». Вони пропонували неукраїнцям 30 % місць. Проект був дуже вигідний для росіян, проте російська демократія і міністри не погоджувалися на нього. Побачивши нерішучість і уступчивість Центральної Ради, її бажання досягти порозуміння-компромісу за всяку ціну, росіяни «обнаґлєлі»; вони вимагали для меншостей цілих 50 % місць. Рада, власне її верхи, можливо і погодилася б на російську пропозицію, коли б не боялася стратити авторитет в масах; тому більше 30 % місць нашим ворогам дати вона боялася.

Солодко зітхали верхи нашої демократії, чекаючи, поки то дійде до бажаного порозуміння; боязко їм було «творити наше життя» без згоди Петербурга. В ті часи «Нова Рада» писала: «Треба сподіватися, що сим разом порозуміння дійде вже до щасливого кінця» (1 липня ст. ст.). І ще б не дійшло! коли обидві сторони так хотіли того порозуміння. Дійсно, що порозуміння дійшло «до щасливого кінця», який не віщував щасливого кінця національній революції, на чолі якої опинились угодовці.

Наші демократи так зраділи порозумінню, що обома руками підписалися: «волим під царя московського!» Спільно з російськими міністрами вироблено текст другого універсалу, яким касувалися революційні принципи, проголошені в Першому Універсалі. Російська демократія і недемократія мали підстави радіти — «для добра самого українського народу» Центральна Рада касувала «виданий нею Універсал. Та росіяни були більше досвідчені в політиці і не висловлювали голосно своїх почувань, як робили те наші демократи з «Нов. Ради» і М. Грушевський з Винниченком. Навпаки, росіяни на зовні виявляли невдоволення з угоди.

Другий універсал оголошено на засіданні Центральної Ради 3-го липня ст. ст. По оголошенню автори його витали один одного.

— Витаю вас і всю Україну з новим ладом, — говорив Винниченко в промові на засіданні Ради.

Україна не витала