Агата Крісті - Запізніла розплата

запитань більше немає, старий підвівся і рушив до дверей. Він увесь час щось бурмотів. Пам'ятаючи незрозумілий інтерес Пуаро до слідів на клумбі, я пильно вивчав садівника, поки він давав свої свідчення. Або він був зовсім непричетний до злочину, або ми мали справу з неперевершеним актором. Раптом тієї миті, коли він узявся за ручку дверей, у мене майнула думка.

— Перепрошую, пане Оте, — вигукнув я, — чи дозволите мені поставити кілька запитань?

— Безперечно, пане..

Діставши дозвіл, я звернувся до Огюста:

— Де ви тримаєте свої черевики?

— На ногах, — пробурчав старий. — Де ще?

— А вночі, коли лягаєте спати?

— Під ліжком.

— А хто їх чистить?

— Ніхто. Навіщо їх чистити? Хіба я молодий, щоб прогулюватись у них по головній вулиці? В неділю я взуваю святкові черевики, а в будні… — Він знизав плечима.

Збентежений, я похитав головою.

— Ну, що ж, — промовив слідчий, коли Огюст вийшов. — Ми не дуже просуваємось уперед. І, безперечно, не рушимо з місця, доки не одержимо відповіді з Сантьяго на нашу телеграму. Чи ніхто не бачив Жіро? Воістину, чемність — не найсильніша його риса. У мене велике бажання послати за ним…

— Посилати не доведеться.

Тихий голос злякав нас. Жіро стояв надворі, дивлячись у кімнату крізь відчинене вікно. Він легко вскочив до кімнати і наблизився до столу.

— До ваших послуг. Прийміть мої пробачення за те, що не з'явився раніше.

— Що ви, що ви! — вигукнув слідчий. Він був трохи засоромлений і зніяковілий.

— Певна річ, я лише детектив, — вів далі Жіро. — Не розуміюсь на допитах. Але коли б я опитував свідків, то не робив би цього при відчиненому вікні. Перший-ліпший, хто стояв би надворі, без напруження почув би все, про що тут ішлося. Та це не має значення…

Пан Оте аж почервонів од злості. Було видно, що слідчий і детектив, котрий вів розслідування злочину, не полюбляють один одного. Вони посварилися при першій же зустрічі. Проте, коли б і не було тієї сутички, їхні стосунки, напевно, склалися б так само. На думку Жіро, всі слідчі — дурні. Що ж до пана Оте, то він вельми серйозно ставився до своїх обов'язків та посади, і зневажлива манера паризького детектива ображала його.

— Гаразд, пане Жіро, — дещо різко промовив слідчий. — Ви, безсумнівно, ефективно використали кожну хвилину! І вже, певно, знаєте прізвища вбивць? А також адресу, де їх можна знайти?

Не звертаючи уваги на іронію, пан Жіро відповів:

— Я принаймні знаю, звідки вони приїхали.

Жіро витяг із кишені два невеличкі предмети і поклав на стіл. Ми оточили його. Речі були цілком звичайні: недокурок сигарети і незапалений сірник. Детектив повернувся до Пуаро.

— Що ви скажете? — спитав він.

Тон запитання був майже грубий. Кров шугонула мені до лиця. Але Пуаро ніяк не реагував. Лише знизав плечима.

— Недокурок сигарети і сірник…

— І про що вони вам говорять?

Пуаро розвів руками:

— Ні про що.

— Ага! — задоволено протяг Жіро. — Ви ще не оглянули, не вивчили їх ретельно. Сірник цей не зовсім звичайний. Принаймні тут, у Франції. Та його на кожному кроці можна побачити у Південній Америці. На щастя, сірка ціла. Інакше я міг би помилитися, не впізнати. Очевидно, один із злочинців кинув сигарету, яку курив, і запалив іншу. І коли він висував коробку, один сірник випав.

— А інший? — спитав Пуаро.

— Який інший?

— Той, яким він запалив сигарету. Його ви знайшли?

— Ні.

— Можливо, ви не дуже ретельно шукали.

— Не дуже ретельно шукав… — Здавалося, що зараз детектив вибухне лайкою, але він усе ж стримався. — Ви, я бачу, полюбляєте жарти, пане Пуаро. Але, в усякому разі, є сірник чи нема сірника, досить було б одного цього недокурка. Це — південноамериканська сигарета, зроблена з паперу, просоченого локрицею, щоб курці не кашляли.

Пуаро хитнув головою.

— Можливо, сигарета і сірник належали панові Рено, — сказав комісар. — Не забувайте, він повернувся з Південної Америки лише два роки тому.

— Ні, — впевнено відповів Жіро. — Я вже оглянув особисті речі пана Рено. Він палив сигарети і користувався сірниками зовсім інших сортів.

— Чи не здається вам дивним, — промовив Пуаро, — що ці іноземці приїхали сюди без зброї, без рукавичок, без заступа і з такою легкістю знайшли всі ці речі?

Жіро вельми гордовито всміхнувся:

— Безперечно, це здається дивним. Ба, без теорії, котру я розробив, все це неможливо пояснити.

— Розумію! — сказав пан Оте. — Спільник на віллі!

— Чи за її межами, — промовив Жіро з усмішкою.

— Повинен же хтось впустити їх. Ми не можемо припускати, що внаслідок лише небувалого везіння злочинці знайшли двері незамкнутими і без будь-яких зусиль проникли в будинок.

— Двері їм відчинили. Та це міг зробити і хтось знадвору. Той, у кого був ключ.

— А в кого він міг бути?

Жіро знизав плечима.

— Людина, яка має ключі, не розповість про це з власної волі. Та, можливо, ключі були в кількох чоловік. У пана Жака Рено, наприклад. Відомо, що він зараз прямує до Південної Америки, але, можливо, він загубив ключ чи його в нього вкрали. Далі — садівник. Він живе тут багато років. Цілком можливо, що в однієї з служниць є коханець. Зробити відбиток, а потім замовити по ньому ключ зовсім неважко. Можливостей багато. Є ще одна особа, котра, на мою думку, цілком імовірно мала ключ.

— Хто?

— Пані Добрей, — сказав детектив.

— Так, так, — промовив слідчий. — То, виходить, ви вже чули?

— Я чув усе, — незворушно відказав Жіро.

— Присягаюсь, є одна річ, про яку ви не чули, — сказав пан Оте у захваті від можливості продемонструвати свою ще більшу обізнаність. І без подальших церемоній він розповів про таємничого відвідувача, котрий приходив до пана Рено в ніч убивства. Він також згадав про чек, виписаний на ім'я «Дювін», і, нарешті, дав Жіро лист, підписаний «Белла».

— Дуже цікаво. Але це не порушує моєї теорії.

— А в чому вона полягає?

— Вважаю за краще не говорити про це зараз. Пам'ятайте, я лише розпочинаю розслідування.

— Скажіть мені, пане Жіро, — несподівано заговорив Пуаро. — Згідно з вашою теорією двері могли бути прочинені. І вона не пояснює, чому злочинці не зачинили їх, залишаючи віллу? Чи не вважаєте ви, що набагато природніше було б причинити за собою двері? Коли б поліцай опинився випадково біля дверей, щоб перевірити, чи все гаразд, злочин був би викритий майже відразу, а злочинці схоплені.

— Ба! Вони забули. Запевняю вас, це просто помилка.

Потому, на моє здивування, Пуаро промовив майже ті самі слова, які сказав панові Бексу напередодні:

— Я не погоджуюсь з