Григорій Соломонович Глазов - Приватне доручення

Вохрівця і Коломийчука бачив також бригадир шляху. Начальник Вишгородського загону ВОХР, викликаний Карпенком до телефону, відповів, ще сьогодні ніхто з пожежників не виїжджав у Стопачі. Таким чином для Карпенка стало зрозуміло, що і Ярема і Коломийчук мали одне завдання: допомагати парашутистові. Він негайно повідомив про це генерала.

Лише тепер відчув Карпенко втому. Сльозилися очі, хотілося спати. Від цигарок і голоду смоктало під грудьми.

Але все це можна надолужити: виспишся, поїси і все пройде. А от відчуття досади, що не залишало його й на хвилину, — так швидко не позбудешся. Він розумів, що проґавив Коломийчука спочатку. Там, в хаті лісника, все йшло добре до появи прикордонників. Застуканий ними зненацька, Карпенко не міг відразу звернути увагу на безглуздість отієї фрази про 25 карбованців. Але про це добре говорити зараз, коли необачність зроблена і за деякий час її видно в усіх деталях. Він може навіть заспокоювати себе думкою, що це могло трапитись з кожним, що були об'єктивні причини, що, кінець кінцем, треба просто щось робити, а не терзатись думками. Але всі ці тверезі міркування розліталися, коли він пригадував, що проґавив Коломийчука. А чим це грозить для закінчення операції — передбачити тяжко.

Злість і досада не проходили, але зганяти їх на комусь Карпенко ще не вмів.

Районний уповноважений, майор, що починав уже повніти, запропонував разом поснідати, а потім уже відпочити у нього. Та відпочивати не довелося. Не встигли вони з майором поїсти, як в чайну прибіг сержант і подав Карпенкові телеграму. Генерал Степаничев пропонував йому виїхати в Клуш до Лоська і розібратися там в обстановці. Капітан чекає на нього в будинку відпочинку нафтовиків.

Розрахувавшись, Ігор попрощався з майором.

Розділ VI

БУДИНОК ВІДПОЧИНКУ

Біля Старого схрону собака відразу взяла слід. Капітан Лосько зі своєю групою ледве встигали за провідником. Вони вибивалися з сил, швидко підіймаючись в гори по слизькій трав'янистій стежині. Лосько важко дихав. Липкий піт заливав очі. Віття колючих кущів, відтягуючись, боляче било по обличчі, руках, дерло одяг. Понад дві години вони майже бігли лісом, потім перевалили через кудлату гору. Звідси вже було видно Клуш. Прикордонники спустилися до підніжжя: вони вийшли на широку алею будинку відпочинку нафтовиків. Собака зупинилася, смикнула хвостом, а потім повернула назад, в кущі, правіше від того місця, звідки вискочила на алею. Вона загавкала. За два кроки від алеї впали в очі поламані віття шипшини і пом'яті кущі. Провідник-прикордонник нагнувся. Він повзав по траві, його штани на колінах фарбувалися в усе яскравіший зелений колір. Потім він звівся і впевнено промовив;

— Тут ховалося двоє. Це точно.

— Що точно? Що ховалося чи що двоє? — запитав Лосько.

— Двоє, товаришу капітан. Але звідки взявся другий?

Це було несподіванкою. Дійсно, звідки другий? Далі собака сліду не брала: алеєю зранку пройшло багато людей — відпочиваючі рано йшли до річки.

Єфрейтор-провідннк говорив не поспішаючи, докладно, як на учбових заняттях:

— Товаришу капітан, вони були в оцих кущах ще вчора ввечері.

Лосько присів на лавку. Мускули ніг тремтіли після важкого шляху на гору. Він почухав потилицю. Парашутист був тут вчора пізно ввечері або вночі. Де ж він провів ніч? Хто другий?

Лосько намагався знайти відповідь на кожне з цих питань, але не міг. Тепер він не знав, куди рушити далі. Хвилин за п'ятнадцять він вирішив про все це повідомити генерала. Від Степаничева прийшла лаконічна відповідь: «Чекайте на Карпенка».

Повернувшись з телеграфу, капітан подумав, що непогано було б поговорити з адміністрацією будинку відпочинку. Але чи варто починати цю розмову без Карпенка? Може, він привезе якісь новини. Лише зараз Лосько зрозумів, що зробив вірно, відрядивши на вокзал одного з своєї групи. Все ж не завадить, коли він буде спостерігати, хто сідатиме на поїзд.

Сонце піднімалося все вище і вище. Капітан та його супутники сиділи біля сплетеної з товстого дроту огорожі будинку відпочинку. Собака, що лежала біля ніг єфрейтора, поклавши морду на витягнуті лапи, спостерігала за людьми і вряди-годи смикала хвостом. Нарешті вкінці алеї появилася постать Карпенка. Він ішов, тримаючи на руці піджак. Лосько подивився на годинника, похитав головою і звівся йому назустріч. Після короткої наради вони вирішили поговорити з працівниками будинку відпочинку.

Головний лікар сяйнув окулярами і здивовано подивився на їх документи. Що могло трапитись в його невинній установі? В загальних рисах йому розповіли про суть справи. Викликали лікаря Софію Сергіївну, яка вчора чергувала. Повна сива жінка в білому накрохмаленому халаті, присівши на краєчок канапи, збентежено вислухала прохання Ігоря: «Спробуйте, будь ласка, пригадати всі, до найдрібнішої, події минулої доби. Адже у вас добове чергування?»

— Так, я чергувала добу. Але я нічого не можу пригадати що-небудь таке, що варте було б уваги.

— А вчора ввечері або цієї ночі були якісь порушення режиму з боку відпочиваючих?

— Це як завжди, — посміхнулася жінка. — Після відбою завжди знайдуться аматори місячних ванн. З цим неможливо боротись. — Хто саме вчора запізнився до відбою?

— Та хіба я могла встежити! На початку дванадцятої я обійшла корпуси і «Лісову спальню» — так у нас іменується галявина посеред парку, де на відкритому повітрі сплять відпочиваючі. Начебто всі були на місці. Але знаєте, в нас є «спеціалісти», особливо з молоді: розкладе свою ковдру так, наче людина, яка вкрилася з головою, а сам… А що трапилось? — запитала раптом жінка.

Карпенко подивився на її сиву голову, обличчя з поморщеними щоками і короткозорими теплими очима.

— Вчора увечері тут був ворог. Він зустрічався з кимось з відпочиваючих або співробітником.

Жінка подивилася на всіх з таким виглядом, наче запитувала: чи не жартують з нею?

— Отже, вночі нічого незвичайного у вас не трапилося? — ще раз запитав Карпенко.

— Аркадій Степанович, — раптом звернулася жінка до головного лікаря, — відпочиваючий Феофанов знову не ночував сьогодні в будинку відпочинку.

— Феофанов? — перепитав головний лікар.

— Так. Отой, що має такий начальницький вид і всім зауваження робить.

— Розкажіть детальніше, лікарю, — зацікавився Карпенко.

— Рано-вранці, приблизно пів на сьому, — поспішливо, наче боячись, щоб її не перебили, почала Софія Сергіївна, — я вийшла в парк. Напередодні до нас прибула нова група відпочиваючих. Доки їх влаштували, пробило три, а в шість мене вже розбудив шеф-повар — брате пробу. Боліла голова. Я вирішила пройтися. Проходячи мимо воріт, я почула, як зашуміла машина. Стукнули дверцята — і знову загув мотор. Я поцікавилась, хто ж це до нас так рано приїхав. В цей час якийсь мужчина повернув на бокову алейку. На вулиці розверталася легкова машина,