Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

— Це колода Уайта і Макнеллі,— оголосив він, підводячись і обтрушуючи пісок з колін.

Докторові стало дуже ніяково.

— То не пиляйте її, Діку, — уривчасто сказав він.

— А ви не суптеся, док, — мовив Дік. — Не суптеся. Мені байдуже, у кого ви її вкрали. То не моє діло.

— Коли ти вважаєш, що колоди крадені, то забирай свій інструмент і повертайся назад до стійбища, — сказав доктор. Обличчя його пашіло.

— Не будьте такий гарячий, док, — відказав Дік і виплюнув тютюнову жуйку на колоду. Вона зісковзнула у воду й почала швидко танути. — Ви не гірше за мене знаєте, що вони крадені. Та мене це не обходить.

— Гаразд. Коли вони крадені, то забирай знаряддя і йди геть.

— Ну ж бо, док…

— Забирай знаряддя і йди геть.

— Слухайте, док…

— Якщо ти ще раз назвеш мене «док», я повибиваю тобі зуби.

— Ой ні, не повибиваєте, док.

Дік Боултон дивився на доктора. Він був здоровенний чолов'яга. І сам добре знав, який він здоровенний. Та й до бійки був охочий. Отож і втішався тим усім. Едді та Біллі Тейбшоу стояли, зіпершись на держална гаків, і теж дивилися на доктора. А доктор нервово покусував нижню губу й дивився на Діка Боултона. Тоді рвучко повернувся й пішов нагору, до будинку. Навіть зі спини було видно, який він розгніваний. Усі троє проводжали його очима, аж поки він піднявся на пагорб і зайшов у будинок.

Дік сказав щось оджибвейською говіркою. Едді засміявся, але Біллі Тейбшоу похмуро мовчав. Хоч він і не розумів по-англійському, проте під час Дікової сварки з доктором аж спітнів від напруження. Він був гладкий, з ріденькими, наче в китайця, вусами. Біллі завдав на плече обидва гаки. Дік узяв сокири, а Едді зняв з дерева пилку. Вони рушили нагору, поминули будинок і задньою хвірткою вийшли до лісу. Дік залишив хвіртку відчинену. Біллі Тейбшоу повернувся і причинив її. Вони зникли між дерев.

Тим часом у будинку доктор, сидячи на ліжку в своїй кімнаті, побачив на підлозі біля письмового стола стос медичних журналів. Усі вони були ще в бандеролях. Це роздратувало його.

— Ти що, не йдеш більше працювати, любий? — спитала докторова дружина із сусідньої кімнати, де вона лежала, спустивши штори на вікнах.

— Ні!

— Щось там сталося?

— Я посварився з Діком Боултоном.

— Он як, — мовила дружина. — Та, сподіваюсь, ти не втратив самовладання, Генрі?

— Ні,— відказав доктор.

— Не забувай: той, хто скоряє дух свій, дужчий за того, хто підкоряє міста, — промовила його дружина. Вона належала До Спілки християнської науки. На столику біля її ліжка в затіненій кімнаті завжди лежали біблія, трактат «Наука і здоров'я» та спілчанський щоквартальник.

Доктор нічого на те не відповів. Він сидів на ліжку й чистив рушницю. Заправив магазин важкими жовтими набоями, тоді відпустив пружину. Набої розкотились по ліжку.

— Генрі! — гукнула його дружина. А трохи згодом знову: — Генрі!

— Що? — озвався доктор.

— Ти не сказав Боултонові нічого такого, що могло його розсердити, ні?

— Ні,— відповів доктор.

— А чому ж ви посварилися, любий?

— Та так, через дрібницю.

— Скажи мені, Генрі. Прошу тебе, не крийся переді мною. Чого ви посварилися?

— Той Дік чимало винен мені за те, що я лікував його жінку від запалення легень, отож, мабуть, і затіяв сварку, щоб не відробляти борг.

Дружина мовчала. Доктор ретельно витер рушницю ганчіркою. Тоді знову заправив магазин набоями до відпору пружини. Поклав рушницю на коліна й далі сидів на ліжку. Він дуже любив цю рушницю. Потім він знову почув голос дружини із затіненої кімнати:

— Любий, я не думаю, навіть не припускаю, що хтось і справді може отак вчинити.

— Он як? — мовив доктор.

— Так. Просто повірити не можу, щоб хтось вчинив таке зумисно.

Доктор підвівся й поставив рушницю в куток за шафою.

— Ти кудись ідеш, любий? — спитала дружина.

— Та, мабуть, піду прогуляюся, — відказав доктор.

— Любий, якщо побачиш Ніка, скажи йому, хай прийде до мене, — мовила дружина.

Доктор вийшов на веранду. Затягнені сіткою двері лунко грюкнули за ним. Він почув, як дружині перехопило віддих, коли грюкнули двері.

— Пробач, — мовив він, підійшовши до її вікна із спущеними шторами.

— Нічого, любий, — озвалася вона.

Під палючим сонцем він вийшов у хвіртку й рушив стежиною до ялинового лісу. В лісі було прохолодно навіть за такої спеки. Він побачив Ніка: той сидів, прихилившись до дерева, й читав книжку.

— Мати сказала, щоб ти йшов до неї,— мовив доктор.

— Я хочу піти з тобою, — сказав Нік.

Батько подивився на нього.

— Ну гаразд. Тоді ходімо. Дай мені книжку, я покладу її в кишеню.

— Тату, я знаю, де живуть чорні білки, — сказав Нік.

— Гаразд, — мовив батько. — Ходімо туди.

III

Ми були в якомусь саду у Монсі. З-за річки саме повернувся Баклі зі своїм патрулем. Перший німець, якого мені випало побачити, видерся на огорожу саду. Ми почекали, поки він перекине ногу через огорожу, а тоді пальнули в нього. На ньому було хтозна-скільки всілякого спорядження, вигляд він мав страшенно здивований і повалився з огорожі в сад. Потім з-за огорожі, трохи далі, вигулькнуло ще троє. Ми і їх постріляли. Вони всі отак вигулькували.

КІНЕЦЬ ЧОГОСЬ

Колись Гортонова Бухта була містечком при тартаку. Тим, хто тут жив, ніде було сховатися від вищання великих пилок, що линуло від берега озера, з тартака. Та ось і одного року довіз колод припинився і пиляти стало нічого.

В бухту прийшли шхуни-лісовози, і на них повантажили залишки обробленого дерева, складені штабелями на подвір'ї тартака. Підчистили все до останньої дошки. А з великої будівлі тартака робітники повиносили все обладнання, яке можна було забрати, й підняли корбами на один з лісовозів. Він вийшов з бухти в озеро, несучи на борту, поверх повного вантажу дерева, дві великі циркулярні пилки, каретку, що подавала колоди під круглі пилки, всі вали, колеса, паси та іншу механіку. Відкритий трюм лісовоза запнули брезентом, міцно перев'язали линвами, тоді підняли всі вітрила, і шхуна вийшла з бухти на озерний простір, забравши з собою все, що робило тартак тартаком, а Гортонову Бухту — містечком.

Одноповерхові бараки, їдальня, робітнича крамниця, контора та й сама велика будівля тартака лишилися покинуті серед тирси, що на кілька акрів укрила багнисту луку по березі бухти.

Через десять років, коли Нік і Марджорі пливли човном попід тим берегом, на місці тартака нічого вже не було, крім і уламків білого вапнякового підмурка, що виднів крізь молоду і болотяну порість. Спустивши