Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

за корму жилки з гачками, Нік і Марджорі пливли самим краєм колишнього фарватеру, де дно з піщаної обмілини раптово уривається в дванадцятифутову темну глибочінь. Вони пливли до мису, щоб проти ночі наставити снасті на райдужну форель.

— Поглянь, Ніку, онде й наша стара руїна, — озвалася Марджорі.

І далі веслуючи, Нік позирнув на біле каміння серед зеленої порості.

— Еге ж, — мовив він.

— А ти пам'ятаєш, коли тут був тартак? — спитала Мар-джорі.

— Трохи пригадую, — відповів Нік.

— Воно більше скидається на руїни якогось замку, — сказала Марджорі.

Нік промовчав. Вони пливли далі попід берегом, аж поки ті руїни зникли з очей. Тоді Нік повернув човна поперек затоки.

— Не бере, — мовив він.

— Ні,— підтвердила Марджорі. Вона весь час пильно стежила за жилками, навіть коли розмовляла. Вона любила рибалити. Любила рибалити з Ніком.

Зовсім поруч із човном розітнула воду велика форель. Нік щосили наліг на одне весло, повертаючи човен так, щоб принада, яка була далеко за кормою, пройшла там, де годувалася форель. Коли спинка форелі виринула з води, риб'яча дрібнота шугнула врозтіч. Тільки брижі по воді побігли, наче хто шпурнув жменю шроту. З другого боку човна скинулася ще одна форель.

— Годується, — мовила Марджорі.

— А принади не бере, — озвався Нік.

Він знову повернув човен, щоб протягти принаду ближче до обох тих форелей, тоді скерував його до мису. Марджорі не змотувала жилки, поки човен не вперся носом у берег.

Вони витягли човен на пісок, і Нік дістав з нього відерце з водою, де плавали живі окуні. Тоді виловив руками трьох окунів, відрізав їм голівки і обчистив луску; тим часом Марджорі все нишпорила руками у відерці, але врешті теж виловила рибинку, відрізала їй голову й почистила. Нік подивився на її окуня.

— Черевні плавці відрізати не треба, — сказав він. — На принаду можна й так, але краще з черевними плавцями.

Він насадив обчищених окунців на гачки хвостом догори. На поводку кожної снасті було по два гачки. Потім Марджорі взяла в зуби жилку й повеслувала аж ген на фарватер, дивлячись на Ніка, що стояв на березі з вудлищем у руках і попускав жилку з котушки.

— Отак буде добре! — гукнув він.

— Спускати? — запитала Марджорі.

— Авжеж. Спускай.

Марджорі спустила жилку за борт і стежила очима, як принада зникає у воді. Тоді повернулася до берега й так само відвезла на глибоке й другу жилку. Нік міцно притиснув кінець кожного вудлища важким оцупком плавнику і, трохи піднявши вудлища над водою, підпер їх знизу меншими оцупками. Потім підмотав провислі жилки, щоб вони напнулися від вудлищ аж до того місця, де на піщанистому дні фарватеру лежала принада, і взяв котушки на заскочку. Коли форель, годуючись при дні, вхопить наживку й шарпнеться з нею, рвучко смикнувши жилку з котушки, котушка, взята на заскочку, затріскотить.

Марджорі попливла до берега трохи осторонь, щоб не зачепити жилки. Вона чимдуж налягла на весла, і човен вискочив носом на пісок. Разом з ним набігла дрібна хвиля. Марджорі вийшла з човна, і Нік витяг його на берег.

— Що з тобою, Ніку? — спитала Марджорі.

— Не знаю, — відказав Нік, збираючи сухий плавник на багаття.

Вони розпалили багаття. Марджорі пішла до човна й принесла ковдру. Вечірній вітерець гнав дим до мису, і вона розіслала ковдру між багаттям і озером.

Марджорі сиділа на ковдрі спиною до вогню й чекала Ніка. Він прийшов і сів поруч неї на ковдру. Позад них була рясна порість, що вкривала мис, попереду — затока й гирло Гортонової річки. Надворі ще не зовсім споночіло. Світло багаття сягало аж до води. Вони бачили обидва вудлища, які скісно стриміли над темною водою. Відсвіти вогню зблискували на котушках.

Марджорі відкрила кошик з їжею.

— Чогось не хочеться їсти, — сказав Нік.

— З'їж хоч що-небудь, Ніку.

— Ну гаразд.

Вони їли мовчки й дивилися на вудлища та на відблиск багаття на воді.

— Ніч буде місячна, — мовив Нік. Він поглянув через затоку, туди, де проти неба почали вирізнятися обриси пагорбів. Він знав, що за тими пагорбами сходить місяць.

— Я знаю, — весело озвалася Марджорі.

— Все ти знаєш, — сказав Нік.

— Ой Ніку, облиш, будь ласка! Дуже тебе прошу, не будь отакий!

— Нічого тут не вдієш, — відказав Нік. — Ти й справді все знаєш. Геть усе. У тім-то й біда. Ти сама знаєш, що це так.

Марджорі промовчала.

— Я навчив тебе всього. Сама знаєш, що це так. От скажи, Чого ти не знаєш?

— Ой, мовчи, — відказала Марджорі.— Краще дивись, як сходить місяць.

Вони сиділи на ковдрі, не торкаючись одне одного, й дивилися, як сходить місяць.

— Не треба говорити дурниць, — мовила Марджорі.— Ну справді, що з тобою діється?

— Не знаю.

— Неправда, знаєш.

— Ні, не знаю.

— Кажи, ну ж бо!

Нік дивився на місяць, що сходив над пагорбами.

— Мене вже ніщо не тішить.

Він боявся поглянути на Марджорі. Потім усе-таки зважився. Вона сиділа спиною до нього. Він поглянув на її спину.

— Ніщо не тішить. Анітрохи.

Вона не озивалася. Він провадив далі:

— Таке відчуття, наче все в мені пішло шкереберть. Не знаю, Мардж. Просто не знаю, що тобі сказати. — Він і далі дивився на її спину.

— І кохання вже не тішить? — спитала Марджорі.

— Ні,— відказав Нік.

Марджорі встала. Нік лишився сидіти, підперши руками голову.

— Я забираю човен, — гукнула йому Марджорі.— Ти повернешся пішки берегом.

— Гаразд, — мовив Нік. — Зараз я зіпхну його на воду.

— Не треба, — сказала Марджорі. Вона вже сиділа в човні й пливла по освітленій місяцем воді.

Нік повернувся назад і ліг долілиць на ковдру біля багаття. Йому було чути, як Марджорі хлюпає веслами.

Він довго лежав отак на ковдрі. Лежав і тоді, коли почув ходу Білла, що вийшов на поруб, діставшись туди кружними лісовими стежками. Він чув, як Білл підійшов до багаття. До нього Білл не доторкнувся.

— Що, пішла? — тільки й спитав він.

— Так, — відказав Нік, не підводячи обличчя з ковдри.

— Сцену зробила?

— Ні, обійшлося без сцени.

— То як тобі тепер?

— Ой, іди собі, Білле! Іди погуляй трохи.

Білл вибрав у кошику бутерброд і пішов поглянути на вудки.

IV

День випав страшенно спекотний. Ми поставили поперек мосту пречудову перепону. Просто-таки досконалу. Величезні старовинні ковані грати з парадного під'їзду якогось будинку. Такі важенні, що й з місця не зрушити, проте стріляти крізь них добре, а ті мусили б перелазити верхом. Вийшло ну просто щось надзвичайне. Ті пробували перелізти, і ми збивали їх за сорок ярдів. Вони кидалися