Іван Павлович Багряний - Розгром

А він… Ох, Боже… (тре потилицю) — виправив свою попередню помилку на мені… І догодив їй… (озирається, плює, а далі саркастично сміється) — Знайшов принцесу… О, він ще спечеться… (шепоче єхидно)… особливо як начальство вище дізнається… Чекістів на стіні тримає…

(стоїть якийсь час мовчки, самозаглиблений; а далі махає рукою погноблено):

— Ні… Тут уже все пропало… Втратив ти, Капко, респект… Прийдеться йти на фронт… (не то сміється, не то схлипує напівгістерично) — Начальник умліває з кохання… Вона його загачила і водить, як щупака на мотузку… Він мліє і казиться, (тре потилицю), а ти підеш на фронт…

* * *

На перехрестя виходить ДРУГИЙ ДОЛМЕТЧЕР (москаль) — він несе квіти в вазонах… Висмикає їх з вазонів, обриває коріння і тулить в букет… про себе:

— Вот!.. Сказано — сдєлано!.. А как??… (свистить… Тулить квіти в букет і свистить):

«ШІРАКА СТРАНА МАЯ РАДНАЯ…».

— Нєт, не то… (Тулить квіти в букет, наспівуючи про себе):

«На солнце аружьєм свєркая,

Под звукі ліхіх трррубачей…»

— Гоні, бабка, цвєти, гроб — могіла!.. І вот хохлушка забросала мєня цвєтамі… (регочеться, відставляє в простягненій руці букет, галянтно підносить уявному адресатові):

— Пожалуйста, гаспадін Матіс… Ви відітє, кто істінний Ваш союзнік?!. Подарок от благодарних народов Велікой Россії… (тисне уявну руку, козиряє хвацько, вдаривши обцасами).

Потім дивиться на букет, насвистуючи щось. Захоплено:

— Ж-женщіна!.. (крутить головою) — Ета женщіна стоіт не такого букета… Чертовка… Чудо в Європєйском масштабе… Но Ви очєнь вєжліви с нєй, потому что оччень влюблєни, господін!.. А вот придєт наше врємя — МИ с нєй не будем церємоніться…

Тримаючи букет у витягнутій руці, йде, дивиться на нього й наспівує замилувано:

…«Лішь пара галубенькіх глаз…»

Побачив КАПКУ, що весь час спостерігав його з-під лоба розгубленим, ненавидящим оком, стоячи коло стовпа, прилипши спиною до таблички:

— А-а… Камрад!.. (і суворо, начальницьким тоном) — Вас махен Зі гір?! (та не чекаючи відповіді, подивився недбало) — Адьє… (і пішов, насвистуючи).

КАПКА аж відступив від стовпа, провів його очима… А потім… його погляд упав на плякат… КАПКА прикипів приголомшений, розгублений…

На стовпі плякат — «НУР ФЮР ДОЙЧЕ!» — ще й стрілка вгору…

КАПКА шарпнувся сюди, туди, потім став, ударившись в поли перед плякатом:

— Га!.. (озирнувся) — Подумають, що Я… (кинувся здирати… але облишив, — щось йому стрельнуло до голови): — Замельдувати… Так, так… Замельдувати… Я втратив респект — я зможу його повернути… Замельдувати… (збирається бігти) — Про все… Геть про все… Алярм!.. Алярм!..

Кинувся — та й враз прив’яв. Зідхнув, тручи побитий карк і щелепи:

— Я ж… вже раз замельдував от…

Безпорадно стоїть, хитаючи головою тужно:

— Ех-х, Капко, Капко… Кінчилась твоя кар’єра… і нема вже в тебе перспективи… А все через Неї!..

Дивиться на стовп… Враз крадькома поправляв кутик плякату, що був оддер… Перечитує злорадно — «Нур фюр дойч!..» — Озирнувшись, шукає олівець і нишком дописує, підказуючи сам собі:

… «І москалям!!. О!..»

Навшпиньках біжить геть, тріюмфуючи.

…………

1

В КІМНАТІ ОЛЬГИ — ГОСТІ: Матіс, Ортскомендант і Ляйтенант. Вони розташувалися й, далебі, почуваються, як вдома. Бо ж це не перша візита вже. Без шинель, порозсідавшись досить вигідно, вони курять, гомонять. МАТІС стоїть — розглядає книги бібліотеки… Гутірка саме в розпалі…

ОЛЬГА сидить в центрі кімнати біля шахового столика і, граючи знічев’я з ЛЯЙТЕНАНТОМ в шахи (так, аби), — привітно і мило розмовляє з гостями. Матіс не зводить з неї очей, таки залюблених, хоч і примаскованих похмурістю. Коли випадково перехоплює її погляд — посміхається. Коли звертається до неї — говорить з підкресленою вибачливістю, тонко заграючи.

КАТРЯ сидить теж в компанії, але не бере участи в розмові, замкнена, нашорошена.

На роялі стоїть пишний букет квітів…

ОРТСКОМЕНДАНТ:

— Гарні, дуже гарні квіти… (нюхає) — Чи Ви їх поливаєте?.. (зиркнув нишком на Матіса, що в свою чергу дивився пильно на Ольгу).

ОЛЬГА:

— Конче, гер Комендант… Ви бачите ж — вони стоять у воді (тонко посміхнулась)… У нас чемність у великій пошані. Відчуття чемности і відплата чемністю за чемність — це засада виховання серед найпростіших верств мого народу…

ОРТСКОМЕНДАНТ нюхає, здивовано ніби:

— Справді, вони у воді… Гм… Чемність, кажете… (заскаливши око) — Ну… а… коли б у них було заховане щось більше, аніж звичайна чемність?.. К-ха… Ну, от коли б я — старик — взяв та й підніс Вам — як чарівній, прекрасній жінці, що (заскалив око) заволоділа скажем, моїм серцем?..

ОЛЬГА, вдавши що не чула, голосно:

— Цю засаду в нас впоюють з молоком матері… Правда ж це добре, гер Матіс?..

МАТІС дивився на неї примруженими очима із погано прихованим задоволенням, як вона з’їхала того старичка!

ОРТСКОМ.:

— Ми у Вас оце втретє і я мушу вам сказати — не сподівався… Ви дуже мила господиня… З Вами цікаво розмовляти, хоч Ви й маєте дерзкий язик…

ОЛЬГА сміється:

— Я, здається, забагато перечу… А Ви не звикли…

— Можливо…

ОЛЬГА зідхає з удаваним жалем:

— Що ж зробиш… Я, здається, взагалі є суцільне якесь заперечення… Нонсенс, з погляду Вашого і тих, що з Вами, а тим часом — закономірне отаке от явище… Хоч для людей обмежених може й тяжке для зрозуміння, і не можливе взагалі… Чи не так, гер Матіс?..

МАТІС трохи іронічно:

— Ви говорите щось дуже загадково… і кручено… Як кожна гарна жінка… Гм… Це, далебі, для більшої романтичности…

ОЛЬГА:

— Можливо… (насмішкувато)… Спеціяльно для Вас…

ОРТСКОМ.:

— Прошу, прошу!.. Знаменито… То по вашому, ми люди обмежені?..

— Ні… Але я хіба сказала про Вас? Ні, я сказала взагалі… Що ж до нас… Гм… Ми виросли в тій країні і в таку епоху, гер Матіс, якої ви всі зовсім, зовсім не знаєте… І ніколи, мабуть, не збагнете…

МАТІС:

— Але яку ми з власної волі геть перекреслили та й по всьому…

ОЛЬГА, граючи в шахи:

— Чи ж вже перекреслили?..

— Безсумніву…

— Себто і нас заразом, навіть не поцікавившись нами ближче?..

ОРТСКОМ.:

— Все, все ясно, мила пані… Все ясно…

МАТІС лише подивився пильно і посміхнувся, поринаючи в книжки…

ОЛЬГА:

— Думаю, що саме тут криється фатальна історична помилка…

ОРТСКОМ.:

— Тобто?… Ну й ну… (засміявся голосно).

ОЛЬГА, знизивши плечем, дивиться на шахівницю…

ЛЯЙТЕНАНТ дуже задоволений з партнерші, поводиться дуже ґалянтно і мило…

МАТІС переводить розмову на іншу тему, знайшовши якусь книжку:

— Скажіть, чия це бібліотека?

— Моя… (озвалась Ольга).

— А от ця книга?..

ОЛЬГА, сміючись:

— Гер Матіс!.. Кому належить цілість, тому, очевидно, належать і всі частки.

— Але ж це Шопенгауер в оригіналі!..

— Напевно…

ОРТСКОМ.:

— Там