Іван Павлович Багряний - Розгром

вибив для переможного бою, Комбриґ… Але він ось-ось надходить… Тим часом ми б’ємось і будемо битись, — але то все в страшному хаосі, бо не мали ще змоги розставити всі сили і скоординувати… Ми виграємо аж тоді, коли нам дадуть змогу підвестись бодай на одно коліно… Тоді ми двом силам зможемо протиставити рівнозначну третю… І це буде… Історично — ми до того йдемо, Комбриґ. Нам потрібен уже лише отой «випадок», що допомагає поваленому безнадійно, ніби, нагло вивернутися з довгого лежання на «лопатках»… І тоді, Комбриґ, ти поведеш бриґади… А Альоха поведе ескадрильї… Сьогодні ж… Сьогодні ми виграємо в іншому бою!.. Хіба ти не бачиш?..

МАКСИМ понуро:

— Сьогодні, Ольго… Ось ми розтоптані, збезчещені, скромсані геть — ціла нація… І нізвідки ні порятунку… ні допомоги, от… Де перспектива, Ольго?.. Що робити?.. (стискає й розправляє пальці п’ястука)… От я — комбриґ — питаю в тебе… І Альоха питає десь… всі ми…

ОЛЬГА:

— Максиме… (зідхнула смутно) — Це ясно, що двох таких колосів сьогодні ми не повалимо мілітарно… Ані обох разом, ані поодинці… Це ясно… Але у цій безвиглядній боротьбі нам мусить бути ясно й інше — і в цьому мусить бути джерело нашої сили, друже, — а саме… Чуєш?.. Цю війну як і всі попередні бої… Так, так… все ж таки виграємо ми!.. і то перед обома супротивниками… Не фізично, ні!.. Ми її виграємо в історичному аспекті, морально і етично, духовно… Так, як виграв колись біблійний Христос… І тут навіть смерть і кромсання нехай нас не страшать…

МАКСИМ зробив жест… ОЛЬГА:

— Ти не посміхайся, Максиме, а ось слухай, — ти можеш бути атеїстом… але Христос виграв саме тому і тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту… Наша правда є такаж безсмертна… От.

МАКСИМ посміхнувся, тихо:

— Дитинство… Прекрасне моє дитинство… Наївне і прекрасне… (раптом, відсапнувши) — Це правда, Ольго… Але що ж має сьогодні робити комбриґ?!.. Скажи…

ОЛЬГА тихо:

— Ти сам знаєш, що має робити комбриґ…

МАКСИМ:

— Комбриґ має бути готовий для «Завтра»?..

— Не тільки…

МАКСИМ посміхнувся з полегкістю, ніби щось знайшовши:

— Значить… сьогодні?.. (озирається й зміненим голосом) — До речі, я не маю жодних документів… та ще й ранений… Я, як зацькований вовк… Тут небезпечно — і для мене й для вас, друзі…

ОЛЬГА:

— Завтра Гриць одведе тебе на хутори…

— А — потім?!.

Всі мовчать пригнічено, МАКСИМ думає якийсь час… Потім враз стріпнув головою:

— Добре… Лише б загоїти руку!..

КАТРЯ:

— Що ти надумав?!.

МАКСИМ, пестячи Катрю по голові, засміявся:

— Ну, ну… Мала… Комбриґ знає вже, що робити… (подумав) — Ольга в одному має рацію… По-моєму, це буде так:

У нас є до вибору — умерти за Сталіна… За Гітлера… І за себе… За свою правду. І тим перемогти…

ОЛЬГА:

— Не забігаймо із смертю наперед, друже…

— Мене смерть не страшить… Мене страшить рабство і безчестя… Це найгірше. Так?..

— Так…

МАКСИМ глибоко вдихнув повітря й з шумом випустив його з грудей, і враз прорік якось моторошно, тягуче-поволі, як сомнамбула:

— Тоді я чітко проглядаю контури нашої кривавої, тяжкої, й далекої… але неминучої перемоги… (стріпнувши головою, починає зводитись): —

— КОМБРИҐ ПІШОВ!..

15

Раптом відчинилися двері (без стуку) і ввійшов ДОЛМЕТЧЕР Капка. Вломився нагло, гупаючи на порозі чобітьми підкреслено-зухвало…

КАТРЯ враз погасила лямпу… Всі змовкли…

ДОЛМЕТЧЕР КАПКА, стрельнувши ще при світлі очима до столу, вже в темряві гмикнув значуще, а тоді прорік призирливо, на повен голос:

— Увага!.. Полковник армії «ҐРОС ДОЙЧЛЯНД» — фельдкомандант гер Матіс НАКАЗАВ повідомити, що він буде взавтра, рівно о 8-й вечора… Пані… пані ОЛЬГА УРБАН мусить взяти це до відома… і нікуди не виходити…

Чути як повернувся на обцасах… Пішов… Хряпнув дверима…

16

Тиша… Темрява… І голос комбриґа. Він раптом прогув у тій темряві, в тій тиші з безмежним обуренням, люттю, жалем:

— Е-е-х-х… МОЯ… БРИҐАДА-А!!..

Павза — антракт

…………

В темряві якісь мавпи починають піряти каміння… Просто в заплющене око моєї кімнати… Вони галасують і кричать. Крізь маріння утоми я розрізняю голоси!..

Гм… Дивно… Звідки він узнав той Долметчер, що я тут? Дивно…

А вони намагаються видертися перед заслону… Хочуть «грати»… Я все таки спихаю їх геть…

Втома… І манюсінька думка:

— «Так ніби це я винен, що Матіс дав йому по щелепах…»

Але це маленька думка й байдужа, як місячний промінь…

В розбиті шиби дивиться місяць… А може то не місяць? Тоді мені пригадується чомусь обличчя з випеченими очима — обличчя безрукої й безногої людини на перехресті автострад, захряслих інтернаціональними юрбами й машинами, регульованими чорним мурином в центрі Европи… Все то було рухливе й переходяче, лише обличчя з випеченими очима було постійне на цім перехресті… Воно мало символізувати господаря, що взявся був перерішити історію на тисячу років…

Мурин елеґантськи-недбало махає рукою:

— «Окей!..»

І тоді ж напливає ще химерніший образ:

…Звалище збомбленого на друзки Нюренберґу… Залізні орли лежать в румовищах догори лапками, потрощені, і навіть у них повилітало пір’я… залізне пір’я… Ось майдан, на якому немає нічого не розтрощеного, все розґратано на череп’я — і на поверхні, і навіть в глибину на кілька метрів… Все зломане і звалене в хаос… А серед нього — диво…

Горда, цілісінька, ніде не здряпнута постать Дюрера… Він стоїть серед хаосу і, непорушений смертю, гордо дивиться в небо…

…Дивна асоціяція…

Його не торкається відплата… Як і тих маленьких жебраків в центрі зруйнованої імперії, що щодня приходять черідкою по милостину до моєї кімнати…

______

ВІДСЛОНА ТРЕТЯ

…………

І знову те перехрестя…

Це виходить КАПКА, горем убитий… ДОЛМЕТЧЕР КАПКА… Він виходить на перехрестя, блукає очима, як сновида і стає, може навіть обпершись спиною об телеграфний стовп… Бо об що обпертись на такім перехресті?.. І так стоїть, спустивши руки. Дивиться тужно на стоптаний куш бур’янцю:

— Не розцвіло… (махає рукою погноблено, байдуже) — Не розцвіло… (махає рукою й зідхає) — Степова Геллада називається… (дивиться тупо просто себе, ворушить губами зосереджений в собі):

— Моя кар’єра… (зідхнув) — О, моя кар’єра!.. (зідхнув; раптом гістерично): — Москаль!.. Га!.. Москаль взяв гору!!. (люто) — А все через ту шкуру!.. (перекривляє) — «Баронеса-а?..» Ух, ти!.. Чекістів на стіні тримає… (киває скрушно) —

— А він дурак влип у неї по самі вуха… (кривиться від болю й тре потилицю) — Я-а-к він мене збештав, га!.. Як він мене збештав!.. І за кого??!. (мало не плаче)… Я переказав точно усе для сміху, — як та репана совєцька фея, та гречана «баронеса» хизувалася…