Іван Павлович Багряний - Розгром

я бачив у Вас багато книг німецькою і французькою мовою… Геґель, Ніцше, Ґете і Маркс… І то Ви все перечитали?

ОЛЬГА іронічно:

— Все можливо, гер…

— (перелякано) — І Маркса?!.

— (знизала плечима) — І це можливо…

— І Ніцше?..

— І Ніцше…

ОРТСКОМ, насмішкувато, не ймучи віри:

— Уявляю… Боже мій!.. І що Ви з того засвоїли?..

— А хіба читають, щоб конче засвоювати?.. Ми читаємо щоб знати…

— (іронічно) — То Вам напевно зашкодило…

— Часом як…

— Мій Боже!.. І пощо, пощо то все для такої чарівної жінки?!. Ви — чарівна жінка… І ваше призначення…

— І моє призначення, гер Комендант?..

— Слугувати мужчині… (недвозначно глянув у бік Матіса).

ОЛЬГА зсунула брови й засміялась:

— Я знаю нову… теорію… яка не звільняє від цього обов’язку й мужчин, і навіть дітей…

МАТІС одійшов до вікна й сів на підвіконні, і так сидів мовчки, не зводячи очей з Ольги… Оглядав її груди, плечі, обличчя… Мружив очі… Безсумніву вона його бентежила, як жінка, як прекрасний екземпляр жінки, дивної, якоїсь особливої вроди… Надзвичайна жінка…

ОРТСКОМ:

— Знову ваш язик… Куди це Ви стріляєте?..

ОЛЬГА наївно:

— Я вичитала в отих от усіх книгах, що серед культурних націй віддавна велось навпаки — був певний культ жінки, культ слугування їй, її красі і материнській місії…

ОРТСКОМ засопів:

— Так… Культ чарівної жінки…

ОЛЬГА:

— Так… Без ріжниці її державної приналежности…

ЛЯЙТЕНАНТ засвистів, обдумуючи хід і лукаво поглядаючи на Ольгу з-під лоба.

ОРТСКОМЕНДАНТ гмикнув… Покрутив головою іронічно…

МАТІС посміхнувся і, примружившись, закурив, буркнув:

— Це в культурних народів і по відношенню до культурних народів, і до культурної жінки…

ОЛЬГА:

— Авжеж, авжеж… (метнула оком насмішкувато) — Ну, я чекаю, пане Ляйтенанте, Ваш хід… (повернулась і взяла акорд на роялі, такий же насмішкуватий, як і її обличчя).

ОРТСКОМ:

— Панове!.. А чи не ліпше нам вже їхати до театру?.. куди Ви, гер Матіс, обіцяли нас одвезти Вашим прекрасним «Опелем», га?.. А перед тим… Може б Ви нам заграли щось, фройляйн Ольга?!.

МАТІС:

— Рація…

ОЛЬГА зідхнула надто щиро:

— Гай-гай… Не вмію… (і закрила ляду) — Скажіть ліпше от… (глянула раптом усторч) — Ви «тоді» грали «БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ»… Що Ви собі думали?.. Ні, не так… Скажіть — що ви взагалі про нас думаєте?..

— Про кого?

— Про нарід, що живе на оцій землі і що його прийнято вже називати українцями… і яким ви зараз керуєте… А тоді вже — чи до театру то й до театру…

МАТІС посміхнувся, а ОРТСКОМЕНДАНТ розвів руками:

— Що за запитання… А проте, я хочу відповісти вам на запитання запитанням:

А що ви про себе самі думаєте? Га?.. От коли вами керують… і взагалі…

ОЛЬГА, примруживши очі, глянула мигцем на Матіса, а тоді до Ортскоменданта з лукавою посмішкою:

— Гм… Ви хочете випробувати мій «гострий язик»?

— Ні, це цікаво… Тільки щиро…

ОЛЬГА задумливо:

— Десь я читала про лицарську честь, ніби була така колись. Сподіваюсь, що є й тепер…

ОРТСКОМ.:

— Передмова мені рішуче подобається… Слово чести з Вами цікаво говорити… (глянув насмішкувато на Матіса).

ЛЯЙТЕНАНТ іронічно засвистів щось про себе, думаючи над шахівницею…

ОЛЬГА:

— Добре, гер Комендант… Справді, вам не тільки цікаво, а й корисно б знати, що ж про вас думають в завойованій вами такій великій і «дикій» країні, як наша…

ОРТСКОМ.:

— Слово чести, правда…

— Але це буде мій особистий погляд… Отже — в надії, що це піде вам на користь, — що ми думаємо про себе?.. Так?..

— Так…

ОЛЬГА, зідхнувши:

— Коли ви граєте нам «БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ» і називаєте це нашим гімном, коли ви наносите такі візити як та от… ну знаєте про що мова… (Матіс засопів, а Ортскомендант посміхнувся), коли ви гонористо листаєте книги в наших бібліотеках, ваші ж книги, але яких ви самі не читали, і недбало відкидаєте їх геть, бо до них доторкалась наша «азіятська» рука, коли ви… Ет… (махнула рукою, гірко зідхнувши)… І коли при всьому тому ми ще лишаємось коректними, чемними, вічливими, то ми думаємо…

ОРТСКОМЕНДАНТ:

— Ну?..

ОЛЬГА:

— …Значить… (павза).

ОРТСКОМ.:

— Ну, значить?.. (аж нашорошились всі).

ОЛЬГА:

— …значить ми — інтелектуально стоїмо вище за вас…

ОРТСКОМЕНДАНТ аж роззявив рота від несподіванки, поглядаючи то на МАТІСА то на ЛЯЙТЕНАНТА. Матіс метнув очима, вражений нечуваним зухвальством… ЛЯЙТЕНАНТ подивився на ОЛЬГУ примруженим оком і невиразно засвистів, нахилився над шахами…

МАТІС:

— Хто це «Ви»?.. (іронічно, вибачливо, як до малої, як до гарної, милої дурочки).

ОЛЬГА чемно і дуже лагідно:

— Ми?.. Мій нарід в цілості, що ви от… Ну, що ви навіть не поцікавились ним ближче… Просто зігнорували, наступивши чоботом… І тут, мені здається, й є велика й трагічна для вас помилка…

ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув, МАТІС дивився мовчки… Але обидва являли собою знаки запитання, хоч і офарблені в іронію…

— Ну й — ну… (це Ортскомендант) — Але це лише зухвалість чарівної жінки… Я так і трактую…

ОЛЬГА сміється голосно:

— Авжеж, авжеж…

ОРТСКОМ.:

— Доказів!..

ОЛЬГА:

— Гм… Правда, це не є показним, а все ж таки:… Ви йшли на Схід, де живуть великі й великі мільйони людей, які чекають допомоги від цивілізованого світу… В тім числі — ви йшли на УКРАЇНУ, і може насамперед на Україну… А хто з вас знав і знає хоч одно слово на мові того народу, що заселює цю землю?.. Ніхто. І ви навіть не хочете того знати. Навіщо?!. Ви прийшли, як до зулусів, чи якихось дикунів, і зігнорували їх, їхню мову, їхню культуру, їхню історію…

ОРТСКОМЕНДАНТ крякнув…

ОЛЬГА:

— Ба… Більше того… Напевно на цілу Німеччину немає жадного справжнього німця, що спеціяльно вивчав би і володів би українською мовою… Чи не так?

ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув. ЛЯЙТЕНАНТ про себе: — «Навіщо?.. Ми маєм долметчерів!..»

ОЛЬГА:

— А у нас тисячі й тисячі знають вашу мову й шанують її, як і мову кожної нації… Студіювали вашу історію, ваших мислителів і т. далі… Вас це ось тепер вражає що в такій «дикій» країні люди читають ваших мислителів і поетів, знають вашу історію й культуру… Так, вражає… Та… пояснення цього ви находите в тім, що, мовляв, «завойований все мусить рівнятися на завойовника»…

(раптом похопилась)

Ну, як?.. Чи досить я вже наговорила, щоб ви мене повісили?..

ЛЯЙТЕНАНТ:

— Цілком досить… Шах!..

ОРТСКОМ і МАТІС:

— Ну, що Ви, що Ви?!.. «Отже?..»

ОЛЬГА, роблячи хід:

— Отже — то не вірно… Я ще була дитям, коли вчила вашу мову… І всі з нас, хто вивчав вашу мову й історію, — робили це зовсім не тому, що готувались