Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

утвердити себе як надсамостійну сутність. І. Смирнов, вказуючи на російських акмеїстів, що називали себе «адамістами», тобто першовигнанцями із симбіотичного буття, «самовиту» поетику Хлєбнікова, футуристичну пристрасть до автобіографій та інші факти, висновує, що авангардизм — це садистська культура, «схильна гіпертрофувати свою автономність у часовому, а також у просторовому планах»[144]. Але, будучи явно садистською у своєму прихованому неусвідомленому стані, така психологія творчості є виразно інфантильною, тому виражає несвідому потребу маскулінізації світу.

Постмодернізм (постноворомантизм) як божевільний симптом

Постмодернізм у Західній Європі почав власне усвідомлення наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. Нині постмодерністська культура є одним із найактуальніших об’єктів досліджень.

У психоаналітичному сенсі епоха постмодернізму витлумачується по-різному, зокрема як культура нарцисизму[145]. Концепція постмодернізму як шизоїдності обґрунтована Ж. Делезом та Ф. Гваттарі у книзі «Анти-Едіп»(1972), де критика психоаналітичної концепції едіпівого комплексу означала заміну едіпового характеру (етичної мужності) класичного фройдизму внутрішньо поліморфним героєм (естетичною антимужністю), що розщеплюється на маргінальні психічні ядра, не з’єднані в єдине (батьківське) ціле. На цій підставі був запропонований новий психологічний підхід до сучасної культури — шизоаналіз[146].

Шукаючи відповідної фіксації в онтогенезі для російського постмодернізму, І. Смирнов вважає, що у своїй еволюції постмодернізм постає як симбіотичний характер[147]. Оскільки симбіотичне немовля (яке не відрізняє себе від матері) ще не здатне народжувати щось, а лише породжує фантастичну уяву про себе, то дорослий симбіотик, вважає Смирнов, повертається у творчому акті до цієї першосуб’єктності через внутрішні диференціації — нарциса і шизоїда, які у процесі творення об'єднуються між собою. Тобто під час симбіотичної сублімації нейтралізується контраст між нарцистськими і шизоїдними психізмами, формуючи характер шизонарциса. Для аналізу симбіотичного характеру Смирнов посилається на розробки доедіпової стадії М. Кляйн. Тому постмодерністська культура у своїй оберненій динаміці у теорії психоісторії російської літератури Смирнова приходить до свого онтогенетичного початку або філогенетичного кінця. Аналізуючи модернізм і постмодернізм, І. Смирнов обґрунтовує апокаліптичну ситуацію для психоісторії літератури, яка повертається до первісного міфу: «Історія наближає культуру до її кінця, який є початком онтогенезу. Пізні культури, на зразок істеричного символізму і садистського постмодернізму, які, з іншого боку, глибоко архаїчні, з онтогенетичного погляду розв’язують це протиріччя між онтогенезом і філогенезом за рахунок філогенезу, змішуючи міф і сучасність, первозданну і теперішню культуру. І символісти, і авангардисти, як добре відомо, — це міфопоети»[148].

Сучасні психокультурологи, до яких приєднується й І. Смирнов, уникають проблематики постмодернізму як імперіалізму, проголошуючи «авторефлексивний» і «нарцистичний» текст магістральним жанром цілісного мистецтва постмодернізму[149]. Суттю нарциса, яку виявляє постмодерністський текст, є бажання суб’єктності, тому текст прагне посилити втрачену суб’єктність. Неусвідомлений нарцистичний наратив заражає український постколоніальний світ, в якому хронічно пригнічувалася суб’єктність (про це сигналізує проза Ю. Андруховича, Є. Пашковського). Психоаналітичне трактування нарциса виявляє хитання між відчуттями власної могутності й нікчемності, що є спробою аналізувати себе з погляду критичного суб’єкта. Натомість потреба шизоїда має протилежний характер: «Якщо травма нарциса полягає в тому, що йому відмовили у праві на суб’єктність, то шизоїда тягне назад, в симбіоз, тому що він не був визнаний як об’єкт»[150]. Розщеплюючи материнський об’єкт, національний письменник втрачає межу між собою і зовнішньою реальністю, як це простежується у «шизоїдній» творчості Є. Пашковського. У дослідженні Смирнова відчутна типово російсько-імперська ідеалізація шизоїда як продуктивно-творчого характеру епохи постмодернізму. Шизонарцис, вважає дослідник, як психологічна сутність хитається між собою та Іншим, але врешті ці хитання стирають межу між обома полюсами, оскільки об’єктне стає суб’єктним, а суб’єктне — об’єктним[151]. Так виражається бажання імперського суб’єкта злитися з національним несвідомим об’єктом на основі генідної психології (психології нерозрізнення).

З погляду психопоетики, у постмодернізмі обігрується реалістична метонімічна поетика, що є своєрідним заграванням з батьківським кодом. Якщо у порубіжному модернізмі-символізмі, що формувався на основі невротичного/істеричного характеру й дошукувався нового синтезу для розщепленого національного материнсько-батьківського світу та модернізації імперського переслідувача, головними тропами знову (після романтизму) стали метафора і символ, то у постмодернізмі, що обігрує єдність модернізму (новоромантизму) з реалізмом (у його модерному вияві), метонімія підкорила всі інші художні образи, тотально заміщуючи ціле частковістю, маргінальністю. Розщеплення на всіх рівнях відбувається на основі батьківської психопоетики модерного реалізму. Адже імперський суб’єкт несвідомо проявляє метонімічний вид страху — страх контакту з цілісним материнсько-батьківським національним світом. Розщеплення ненависного материнського об’єкта (в сучасній українській літературі — це небувала досі ненависть до України) відбувається з допомогою батьківського розуму — надзвичайно розумної гри, яка використовує інфантильні психічні механізми захисту, адже сучасний постмодерніст-імперіаліст добре обізнаний у психоаналізі. Тому імперський постмодернізм постає як нова провокація для несвідомого себе національного суб’єкта. Йдеться про провокацію модерної невротичності для мужності та істеричності для жіночості, що спрямовуються розумним гравцем у шизоїдність, тобто у божевільну реальність. Піддаючись на цю провокацію, національний несвідомий суб’єкт самокаструється, відкриваючи перспективу для оновленого з допомогою розумної постмодернізації імперського суб’єкта.

Суб’єктно-об’єктний характер літературного процесу

В онтогенезі важливим аспектом є встановлення суб’єктно-об’єктних — синівсько-материнських, синівсько-батьківських, чоловічо-жіночих, батьківсько-материнських і т. п. відношень, що відображаються у філогенезі. Як відомо, рання фаза психосексуального розвитку, за Фройдом, автоеротична і нарцистична, а з вибором об’єкта й об’єкт-лібідо пов’язаний новий етап психологічного розвитку до психічної зрілості. Результати інфантильного вибору об’єкта проектуються на зрілий характер людини. Метаморфози статевої полярності під час інфантильного сексуального розвитку, згідно з психоаналітичною теорією Фройда, виявляють перевагу чоловічого як активного, суб’єктного. Сутність цієї метаморфози у класичному психоаналізі позначена певними етапами, на яких може відбутися інфантильна фіксація. Повноцінний розвиток стадіології прямує до народження свідомої мужності та свідомої жіночості:

1) перша протилежність вводиться моментом вибору об’єкта, що передбачає біном «суб’єкт — об’єкт» (дитина — мати);

2) на прегенітальній садистсько-анальній організації ще не йдеться про чоловіче і жіноче, але вже домінує протилежність «активна зона — пасивна зона»;

3) на інфантильній генітальній організації існує чоловіче, але жіночого ще немає (примат фалоса), тому опозиція тут означає «фалічне тіло — кастроване тіло»;

4) закінчення психосексуального розвитку означає встановлення сексуальної полярності — «чоловік — жінка». «Чоловіче вміщує суб’єкт, активність і володіння пенісом, за жіночим залишаються об’єкт і пасивність»[152].

Проектуючи цю модель на гендерний онтогенез, можна прочитати психоісторію через еволюцію чоловічого національного Его і жіночого національного Его, що передбачає національні пошуки їх духовного синтезу або імперську провокацію розщеплення. У національній антиколоніальній психоісторії матимемо гендерну психоісторію, яка виходить з концепції провідного синівського письма, що несе в собі батьківський код, і маргінального дочківського, що бунтує в цьому дискурсі, прагнучи до його модернізації відповідно духу часу.

У психоісторії імперської літератури характер, що займає панівне становище у культурі, витісняючи інші національні