Леся Українка - Том 5

так. (Задумується.)

Ч а р л і

( поо/сдавихи)

То як, дозволите подарувати?

Р і ч а р д

Про мене...

Ч а р л і Дякую.

(Вклоняється на відході.)

Р і ч а р д

Ідіть здорові.

Чарлі виходить. Річард сам.

Невже нема такої сили в світі, нема снаги, щоб до краси і хисту людей тутешніх якось привернути? Коли я вмів живим робити камінь, чому не вмію серце оживити оцих людей? Серця в них не камінні. Вони так щиро билися за волю, за правду й за святеє боже слово.

І тут живуть не за єдиним хлібом.

Я бачив сам, як на очах суворих прозорі сльози, мов роса, тремтіли в той час, коли орган величним співом і стіни, й людські душі потрясав.

І жаль було, і заздро, що музика над стінами і над людьми панує, а мій коханий хист, моя скульптура в погорді, мов розвінчана цариця...

Ні, я не хочу вірити, щоб справді моя цариця владу вже втеряла.

Се винен я, моя безсила мрія.

Нездатеи розум, незугарні руки знайти чогось такого, щоб могло всіх зрушити, неначе грім органу.

Та що ж воно і в чім його шукати?

(Розсуває завісу, іде до статуї і розкриває її.)

Чого бракує творові моєму?

Хто може се мені тепер сказати?

Хто може дати раду? Люди йдуть, минають мовчки, мов глухонімії, немов їх очі з темною водою, що дивляться й не бачать! Чи не краще було тоді, як руки фанатичні мої утвори в порох розбивали?

Бо се ж таки було якимсь признанням, що хист мій справді може мати силу, для них лиху, ворожу, нечестиву, а все ж велику! Проти мене люто боролися, і я тоді боровся..,

Тепер я був би й ворогові радий, але його немає...

(До статуї.)

Обізвися хоч ти до мене, глино нежива!

Чого тобі, чого мені бракує,

щоб нам живими бути межи людьми?..

(Робить поправки.)

Чи так не стане лінія чистіше?..

Сей, може, рух здавався б їм цікавим? Сей погляд?.. Ні, спустить його додолу. Поганий вираз... Лицемірний... Так?..

Ні, се нагадує богинь античних...

А се — мадонн... А се — оту розбиту...

(Кидає роботу.)

Якби я знав, чого тим людям треба, я б, може, вдав, але тепер... Ні, певне, щоб до душі душею промовляти, то треба, щоб ті душі поріднились.

А що ж їх поріднить? О боже духа!

Дай іншу душу творові моєму або мою від мене одбери!

Тихенький стук у двері. Річард спочатку не вважає. Стук повторюється.

Прошу!

Увіходить пані Б р у к л і, швачка, і несе якийсь загорток. Мовчки вітаються.

Се ви?

Б р у к л і

Принесла вам роботу.

(Виймає і розгортає довгу скульпторську блузу.)

Річард А, вже готова? Дякую. Так от вам.

(Виймає гроші.)

Тут і за все, що ви для мене шили.

Б р у к л і

(пригортає руки до грудей, не беручи грошей)

Ні, пане вчителю, тоді не брала та не візьму й тепер.

Річард

Отак! Чому ж се?

Б р у к л і

Я вам так вдячна за мого Томаса, мій хлопець вас найбільше поважає за всіх учителів.

Річард

Я дуже радий, якщо ученикам не зле зо мною.

А плату ви прийміть, бо коли ні, то я не можу взять од вас роботи.

(Загортає блузу і подає пані Бруклі, тая кладе загорток

на стілець.)

Б р у к л і

Ні, пане вчителю, коли вже так, то я б вас попросила... Тільки де там!

Се ще дорожче вийде... але що ж, я б, може, відробила при нагоді...

Р і ч а р д

А що ж би я зробити міг для вас?

З охотою зроблю й без відробітку.

Б р у к л і Чи не дали б мені оцю фігуру?..

(Показує на статую.)

Вона ж, либонь, дарма стоїть у вас?

Мені б здалась...

Р і ч а р д

А вам вона навіщо?

.Бруклі

Бо тії пані завжди химерують,

усе їм не потрапиш,— хто ж їм винен,

як не хотять стояти?

Р і ч а р д

Ну, так що? Пробачте, я щось вас не розумію.

В нас мова йшла про статую...

Бруклі

Отож,

бо я б на неї сукні приміряла, щоб дам не мучити...

Р іч а р д

Що?! Як?!

(Німіє, запалений гнівом.)

Б р у к л і

(злякано)

Простіть...

Я... я не знала... я не хотіла...

Р і ч а р д (помалу схаменувшись)

Добре,

нічого вже... Лишіть мене, я хворий...

А гроші ви таки візьміть. Прощайте.

Бруклі, збентежена, бере гроші, вклоняється, присідаючи, і виходить, зоставивши двері непричинені. Ледве вона вийшла, увіходять троє колоністів: Джонс, О’Патрік і Мак Гарді.

Всі три

Добривечір!

Р і ч а р д

(одвернувся до статуї, щоб сховати свою ще не зовсім ущухлу стурбованість)

Добривечір, панове!

Джонс

Працюєте?

Р і ч а р д Та... так...

О’ П а т р і к

(дивлячись на статую)

А що се буде?

Се вам замовила якась громада?

Р і ч а р д Ніхто не замовляв.

Джонс

Але ж ви, певне, збираєтесь продати вашу працю кудить далеко в церкву католицьку?

Р і ч а р д Не думаю, щоб хто її купив.

Мак Гарді А нащо ж се ви робите її?

Р і ч а р д Сказати правду, сам не знаю нащо.

Мак Гарді Так, для розривки, значить.

О’ П а т р і к

Що ж се буде?

Якась свята?

Р і ч а р д

Як вам сказать? Се — мрія.

О’ П а т р і к

Ну, добре, мрія, але що ж воно, до чого ніби?

Р і ч а р д

Трудно розказати, до чого, власне, нам потрібна мрія, і що вона таке, та, певне, в світі ніхто живий без мрії не прожив.

Мак Гарді

Та вже ж, поки людина молода, то все їй там якісь верзуться мрії.

О’ П а т р і к Звичайно, молодощі!..

Р і ч а р д

Але ж мрія не тільки молодим життя красить.

Мак Гарді

Та інше, справді, хоч і сивоусе, а бавиться, як молодик.

Р і ч а р д

Ні, мрія

не завжди бавить. Часом то за мрію річки криваві люди проливають.

Мак Гарді Хай бог хранить