Леся Українка - Том 7

сидить біля неї на фотелі з якоюсь не зовсім розрізаною книжкою в руках, але не читає: і князь, і Софія забули про те читання,— вони розмовляють.

— Ну, що ж, Sophie, я думаю, час би нам вже деякі візити поробити?

— Звичайно, що можна б на сих днях почати виїзди. Я туалети маю,— ти знаєш,— щонайсвіжіші. Як же ти думаєш, до кого нам подобніше найперше поїхати?

— А я думаю, що слід би до тітки найперше: вона ж моя найближча родичка і може образитись, коли її обминемо. А потім треба до баронеси поїхати, конечне треба. Вона поважна пані і має зв’язки в світі, не слід нехтувати знайомістю з нею.

— Та я ж нічого не кажу, чом же й не поїхати,— мовила Софія байдужим тоном, але її таки непокоїли тії візити, найгірше візит до баронеси. Вона вже не раз чула про ту баронесу, про її свідомість, про достотне знаття всіх звичаїв папських; казали, що баронеса «справжня аристократка», яких тепер і поміж правдивим панством небагато.

— Так, так, пора тобі вже вступити в світ...— промовив князь і замислився. Його теж непокоїла думка: як прийме світ його Sophie? Все ж на неї трохи скрива дивляться в товаристві. Sophie вродлива, зграбна, навіть едукована не гірш від інших пань, але все ж... ніби чогось бракує.

— До тітки можем навіть сьогодні поїхати,— провадив далі князь,— ще не пізно.

— Е, пі вже, сьогодні я по можу: поки вберуся, поки що, то буде пізно,— краще вже завтра. А сьогодні я хочу докінчити оце саше,— і Софія показала свого роботку з тоненьких рожевих та блакитних стрічечок,

— Як завтра, то й завтра — як хочеш,— згодився князь.

Візити поробили па другий день. Потім одного дня князь сам, без Софії, поїхав до баронеси; власне, хотів він дізнатись, яке враження справила Софія на баронесу; з того можна було бачити, як прийме її світ.

Баронеса прийняла князя привітно, вона була його давня знайома, знала, який має вплив на нього, і се їй було приємно.

— Bonjour! 1 Я дуже рада, що ви зібрались так хутко мене вдруге відвідати! — мовила вона, вітаючи князя.

— Що ж, я завжди радий бачитися з вами якнайчастіше. Ви знаєте, яку повагу...

— Так, так! але я думала, що ви тепер роз’їздитесь по балах та по забавах з молодою жінкою, а про старих друзів забудете...

— О ні! як можна!.. Звісно, треба буде Sophie показати світ. Вона така ще несвідома дитина... Скажіть по щирості, як вам здалася моя Sophie?

— Вона дуже мила особа... дуже мила... Тільки... вам слід зайнятись нею... Так, так,— слід зайнятись... Така моя думка.

Потім, побачивши, що князь, похиливши голову, замислився, вона додала:

— Вибачайте, що я з вами так говорю sans gene2, але, я думаю, ви не образитесь за мою щирість, я кажу вам се по праву давньої дружби...

— Звичайно, звичайно, баронесо, і я вам дуже вдя-чен за ту щирість, приймаю за честь!

Далі розмова звернулась на інші теми. Незабаром князь почав прощатись. На відході баронеса мовила йому ще раз:

— Так, так,— я б радила вам зайнятись вашою Sophie.

Ідучи додому, князь міркував над тими словами: «Треба зайнятись добре Sophie...» Вона правду каже.

Sophie багато дечого бракує. Звісно, з часом то все прийде, але все ж треба, щоб вона як можна скоріш привикла до світових звичаїв. Треба її частіше в люди вивозити».

З такими думками князь увійшов до своєї господи. Він обвів критичним поглядом свій салон, в думці рівняючи його до салону баронеси. «Так, у нас багато дечого слід би змінити... Наприклад, постанова в нашому салоні: все нове, добране старанно, але все чогось немов бракує... щось немов не до ладу; нема тієї distinction як то в інших... як би от у баронеси».

Справді, в салоні щось немов не так було, як би повинно. Не видно там було пильної руки господині, не видно було різних petits riens3, що додають такої зграбності кімнаті і так оживляють її. Була ще там одна річ,— спинившись на ній, погляд князя прибрав якийсь чудний вираз,— ся річ була рожева софка. «Нащо Sophie поставила її тут? Вона тут зовсім не до ладу. Правда, з нею зв’язані такі милі спогади...— князь усміхнувся,

і погляд його на хвилину злагіднів, але ненадовго.— А все ж вона тут не на своєму місці. Ну, нехай би Sophie поставила її у себе в будуарі, чи що,— се інша річ, там вона, може б, і краси додала... але тут!..» — і князь наважив усунути канапку з салону. В розмовах з дружиною він часто звертав річ на теє.

— Слухай, Sophie,— мовив одного разу він,— я давно мав тобі сеє казати: мені здається, що краще було б, якби канапку деінде постановити.

— От як? — мовила Софія.

— Не думай, моя люба, що я хочу тобі щось неприємного сказати. Ти знаєш, як я сам люблю сю канапоч-ку: вона мені нагадує найщаслпвіші хвилини мого життя. Але тут вона не підходить до всієї постанови і буде вражати чуже байдуже око. Якби вона стояла в твоєму будуарі, в тому милому рожевому кубелечку...

— Ну що ж, коли ти вже так хочеш...

— Та ні, може, тобі се прикро...

— Ні, що ж, може, воно й справді так буде краще. Нехай вона стоїть в будуарі.

Софія згодилась на се скоріше, ніж князь думав, і на другий день канапка вже стояла в «рожевому кубелечку», де могли її бачити тільки близькі знайомі Софії. Там вона справді додавала краси і вигоди. Князеві траплялось бачити часом досить милі картини.

Одного ранку сиділа Софія на канапці в білому neglige frou-frou сиділа так легко і граціозно, як той весняний метеличок... зовсім як колись. На устах і тепер був колишній чарівний усміх, і погляд