Борис Дмитрович Грінченко - На Розпутті

глянув на неї, на її любе обличчя і ту ж мить ухопив її на руки і почав цілувати в губи, в очі, в лоб, у руки. Він поніс її на ліжко і припав коло його навколішках, і знов цілував їй руки, ноги.

- Люба! кохана! серце!..

Ганна п'яніла з тих любощів, та й сам Гордій сп'янів...

Такі випадки дедалі траплялися все частіше та частіше. Вони завсігди кінчалися згодою і згодою такою гарною, що Ганна несамохіть згадувала Некрасова вірші:

После ссоры так полно, так нежно

Возвращенье любви й участья.

Та як би там не було після суперечки, але сама суперечка була річчю дуже важкою. А тут ще одна річ трапилась: Ганна мусила зробитися матір'ю.

Уявляючи собі ще з дуже молодих літ щастя з милою, палка натура Гордієва розуміла його не інакше як невпинне гаряче кохання та життя вдвох. Про дітей не думав, навіть більше: не бажав їх. Дитина - се пелюшки, крик, пищання, купання, не зовсім гарні пахощі... Потім дитина, се - безсонні ночі Ганнині, змарніле обличчя Ганнине, відміна свіжих молодих, дівочих форм у тілі на інші - а Гордій був греком у своїх поглядах на жіночу вроду... Далі ще, дитина - се надполовинене кохання, бо тоді вже Ганна не буде цілком самою його Ганною... І довідавшись про новину, Гордій зараз же трохи скривився. Ганна помітила це, і їй зробилося шкода і себе, і тієї дитини, що буде.

Розумів, що мусять же бути у їх діти, але хоч трохи згодом, не зараз хоч!.. Дратуючись пильнував, як стан у Ганни повнішав, а обличчя худло, марніло. Навіть сердився - не на Ганну, звісно, бо чи ж вона могла бути винною? - а просто сердився, що так сталося; але його поганий гумор одбивався знов-таки на його відносинах до жінки.

Чимало суперечок траплялося також з-за Квітковського.

V

Гурток, що збиравсь у Квітковського, був звичайним українським гуртком: було дуже багато ідейних балачок, ще більше розмов про старих "українофілів", що вони не так робили, як треба, або й зовсім нічого не робили, що треба робити інакше; але роботи не починав ніхто, опріч одного-двох людей, що працювали самотужки. Декому це балакання вже дуже надокучило, а між іншими й Квітковському. Тим часом підскочив прикрий випадок: один з гуртка, Давиденко, виїхав до Петербурга, і незабаром у псевдоліберальному і до українського письменства ворожому "Обозревателе" надруковано статтю з його підписом...

У гурткові про цей випадок багато говорено. Одні обурювались, а інші... пішли слідом за Давиденком. Квітковський зовсім зневіривсь у гурткові. Натомість його все більше й більше починали зацікавлювати останні писання Л. Толстого філософсько-морального змісту на основі по-своєму зрозумілої євангелії.

Його хистка вразлива натура вже переймалася тими поглядами, що в їх за останній час кохався великий московський романіст. Так зване "непротивление злу", заходи, щоб поліпшити особисту духовну істоту і неприхильність до громадянських справ - це було тепер у його на думці. Людське щастя бачив тепер Квітковський у фізичній праці і, йдучи слідом за своїм учителем, заходжувався шити чоботи. У місті знайшлося ще з півдесятка таких людей, як він, і вони думали заснувати якесь товариство на “толстовських принципах”. Гордій сміявся з цього, а Ганна обороняла любленого брата. Одна з таких суперечок особливо була в тямки і Ганні, і Гордієві.

Одного разу Ганна, вернувшись від матері, розказала Гордієві, що Петро Квітковський укупі з своїми однодумцями мають заснувати хліборобську спілку.

- Петро кидає незабаром своє учителювання і їде туди, - додала Ганна.

- А де ж вони землі візьмуть? - спитався Гордій.

- Та в одного з їх трохи грошенят є, так він уже взяв у посесію клапоть землі.

- Чорт зна що таке? - сердито промовив Гордій. - У нас і так мало інтелігентних українських діячів, а тут ще й ті, що є, дуріють.

- Що ж ти зробиш, коли його така праця не задовольня?

- Не задовольня? А химери ганяти - задовольня? Ну, які вони хлібороби? Що з їх за пуття буде?

- Я й сама не думаю, щоб з цього яке пуття було, і мені самій сумно, що він одкинувсь од нашого гурту, але, по правді кажучи, не штука й одкинутись. У нас працюють звичайная самими язиками, а дійсної роботи нема. Ну, хоч візьмемо й нас - багато ми робимо?

Вони й справді не багато робили, і Гордій це знав. Але тепер ця жінчина увага чомусь уразила його, і він відмовив сердито:

- Скільки б не робили, та робимо все ж більше, ніж її дурні, що, латаючи чоботи, думають ущасливити і себе й людей.

- Нехай і так, але ж нащо лаяться? - сказала Ганна,

Гордій глянув на неї і побачив, що в неї на очах сльози. Вона дуже любила брата й матір і вражалась, коли хто пра їх що негарне казав. Гордій знав це, але тепер його опанувало пересердя. Він одвернувся і сказав крізь зуби:

- Ну, невелике лихо, коли й сказав так - адже з того він не подурніша. Ти взагалі ображуєшся з кожного слова, яке я тобі кажу про його або про матір.

- Не ображуюсь,- одмовила Ганна,- з кожного слова, але ти якось іронічно на їх дивишся, і це мене обурює.

- Ат, облиш! - сердито відказав Гордій.- Ти завсігди чіпляєшся до слів.

Ганна заплакала. Гордія це зовсім розсердило.

- Ну, от - тепер сльози! А чого - хто його зна!

- Того, що ти сьогодні неможливий! - відмовила плачучи молодиця.

- Я завсігди однаковий.

- Ні, ти перш був не такий!

- Це докори?

- Я... я не докоряю тобі... Але... але... це правда, що ти дуже одмінився... Я не знаю, через віщо це. Скажи мені, що я зробила тобі, Гордію, що ти на мене все сердишся?

- Ти мені нічого не зробила. І краще буде, якщо ми кинемо цю розмову.

- Але ж я не можу далі так жити! Не можу! - скрикнула з усієї сили молодиця і голосно заридала.

- А я не можу жити, коли мене дошкуляють образливістю та плачами,- зимно відмовив Гордій і вийшов з хати. Він одягсь і пішов з дому.

Ганна зосталася сама і могла наплакатися досхочу. І вона довго плакала і довго потім думала, рівняючи свої колишні мрії про дружинне життя до сьогочасної дійсності. Дійсність не підходила до мрій...

А Гордій, ходячи по міському саду, теж міг думати. І він думав багато.