Борис Дмитрович Грінченко - На Розпутті
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Існує на світі врода, краса - на те, щоб давати щастя людині. І ось після кількох років такої "періодичності в цій справі" ця краса мусить змарніти, зів'янути. З ясної вроди зробиться стара баба.
І так з кожною вродою. Властиво - на світі нема краси.- згадавсь йому вірш з німецького поета.
- Nur im Gesang? [4] Тільки в піснях живе прекрасне? - думав він.- А в житті? В справжньому житті? Нема?
В такому разі, що ж зостається від життя?
Freiheit ist nur in dem Reich der Träume
Und das Schöne blüht nur im Gesang [5]
Так, так: воля тільки в країні мрій, прекрасне тільки в піснях. Правда, як то відомо, теж "стоїть у порога", а ввесь світ "кривда зажерла": добро і таке інше так само, мабуть, тільки в піснях або в країні мрій. Що ж тоді зостається від життя?
Життя! Хіба це життя, що в йому найвищі добра людські: краса, воля, правда живуть у самих мріях? Коли так, то нас тільки дурено, як у солодких пісеньках співано про всі ці гарні речі. Солодко співано, але все це брехня і в житті цього нема. Нащо тоді життя? Тоді життя просто гидке, смердюче болото або рівна, сонцем спалена нікчемна пустиня.
І в Гордія з'явилася злість, лютість. Його одурено, він стріває в житті не те, чого сподівавсь. Він марив про довічну вроду, а йому кажуть, що вона в самих пісеньках. Він марив про геройські вчинки, а йому доводиться думати про гербові марки, про апеляцію, про касацію, розмовляти з гладким цем і обороняти, може, шахрайства його - і все це на те, мати шматок хліба, а шматок хліба мати на те, щоб жити, а жити... Жити на те, щоб упиватися красою, волею, правдою" добром - так думав він спершу, дурний! А тепер? Все це в самих пісеньках!!.
А нащо ж жити, коли так?
Він зупинивсь на цьому питанні. Він становив його собі вже не одного разу, але відповідь здавалася тоді не мудрою і не довго її шукано. Тоді було все так просто: старі традиції - забобони; вірити треба тільки в нові ідеали: у правду в добро, у красу, у волю, у братерство... А з цієї віри зараз виникала й одмова: жити треба на те, щоб користуватися з правди, з добра, з краси, з волі, з братерства, і за це самому треба було робити так, щоб і люди могли з цього користуватися. І він вірив і жив щасливий.
Еге, він вірив! Мільйони людей вірили в персонального : бога, але такі, як він, молоді, одкинули ту віру, як забобони, і постановили замість неї теж віру - в ідеали XIX сторіччя. Замість віри знов-таки віра.
Але в тому ж і сила, що він тепер не міг вірити. Коли перша віра впала,- чому не могла впасти й друга? Правда, добро, краса, воля, братерство, рівність - це все тільки частини, дріненькі складові частини з одного великого, незмірно великого, що без його людина жити не може, що в йому людина мету своєму життю бачить. Се велике - щастя. Ось воно! Ось чого треба людині і ось чого вона не має. Яка ж може бути віра в частини, коли не існує ціле?
Та й частини ті, хоч і кожну нарізно розібрати,- в їх так само не можна вірити. Ні правда, ні добро, ні краса, ні воля, ні братерство, ні рівність не панують ніде на землі, ні серед якого народу, ні серед якої держави - ніде. Існують тільки поривання до їх та, може, уривково часом виявляються вони в приватних відносинах. І він має вірити в те, що, відколи світ стоїть, існує тільки як ідеал і ніколи не зіходило в життя? Чому ж, коли так, не вірити в кайдани, в кров, у темряву, в неволю, в зло - вони більше панують на світі, ніж усе те!
Щастя! Щастя людині треба! Щастя вона не має! Вбачав колись щастя в правді - і бачить, що щодня ламає правду в житті, найбільше щодо Ганни; в добрі - і чує в себе в серці саме зло; в красі - і бачить, як краса одцвітає; в волі - і повинен бути невільником шматкові хліба! Це щастя? - Але ж це може бути дочасним! - казав йому якийсь голос.- Ви могли з Ганною не зрозуміти одне одного, але прийде час, і ви погодитесь, і зло у тебе в серці одміниться на добро. А неволя з-за шматка хліба, нелюба праця - невже ж це річ довічна, невже це річ така, що її не можна відмінити? Борись і досягнеш!
Так, він може боротися і він боротиметься. Він виборе волю, працю любу, хоча мільйони людей стогнатимуть невільною тяжкою працею. Нехай він погодиться й з Ганною. Це все добре. Але що потім? Буде потім щастя? Ні. Принаймі - воно нічого не варте, се щастя.
Еге, те щастя, що його так бажає людина, що в йому вона вбачає мету своєму життю,- справді не варте нічого.
Яке це щастя, коли я, напившися вранці чаю, вийду з дому і забуду застібнути пальто на верхній ґудзик
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Розпутті», після закриття браузера.