Стефані Маєр - Молодий місяць

Він провів мене до пікапа, я набралася сміливості, щоб вимагати пояснень.

— Ти не заперечуєш, якщо я сьогодні прийду? — запитав він, перш ніж ми підійшли до машини. Він захопив мене зненацька.

— Звісно, що ні.

— Зараз? — запитав він знову, відчиняючи переді мною двері.

— Звісно, — я старалася, щоб міг голос звучав упевнено, хоча мені й не подобався Едвардів наполегливий тон. — Я тільки хочу дорогою додому відправити листа Рене. Зустрінемося вдома.

Він подивився на товстий конверт на пасажирському сидінні. Несподівано потягнувся через мене й підхопив його.

— Я відправлю, — сказав тихо. — І все одно обжену тебе.

Едвард усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою, але щось було не так. Його очі не усміхалися.

— Гаразд, — погодилася я, не усміхнувшись у відповідь. Він захлопнув дверцята пікапа і пішов до своєї машини.

І він таки обігнав мене. Коли я під’їхала, то побачила, що він припаркувався на місці Чарлі. Це був поганий знак. Виходить, він не планував залишатися надовго. Я труснула головою і глибоко вдихнула, намагаючись набратися сміливості.

Едвард вийшов із машини одночасно зі мною і пішов мені назустріч. Простягнув руку, щоб забрати мій шкільний рюкзак. Це було нормально. Але він поклав рюкзак назад на сидіння. Це було ненормально.

— Прогуляєшся зі мною? — запропонував він, узявши мене за руку.

Я не відповіла. Я не збиралася протестувати, але саме тоді збагнула, що не хочу гуляти. Мені це не подобалося. Все погано, все дуже погано, знову й знову повторював голос у моїй голові.

Але Едвард і не чекав на відповідь. Він потягнув мене через подвір’я на схід — у ліс. Я неохоче йшла, намагаючись міркувати, незважаючи на паніку. Ось чого я хотіла, нагадала я собі. Все обговорити. Тоді чому я панікую?

Ми зробили тільки кілька кроків по лісу, коли Едвард зупинився. Ми стояли на стежині — я досі могла бачити дім.

Недалеко дійшли.

Едвард притулився до дерева й пильно подивився на мене, його обличчя було непроникне.

— Гаразд, побалакаймо, — сказала я. Мій голос прозвучав на диво сміливо, набагато сміливіше, ніж я почувалася насправді.

Він глибоко вдихнув:

— Белло, ми їдемо звідси.

Я також глибоко вдихнула. Це була приємна несподіванка. Я гадала, що була готовою до такого повороту. Але все-таки запитала:

— Але чому зараз? Наступного року…

— Белло, прийшов час. Зрештою, скільки ще ми зможемо залишатись у Форксі? Карлайл заледве виглядає на тридцять, а зараз усі думають, що йому тридцять три. Ми повинні починати все спочатку.

Його відповідь заплутала мене. Я думала, що це ми з ним поїдемо звідси, а його сім’я возз’єднається. Якщо ж їдуть вони, то чого й ми повинні їхати? Я подивилася на Едварда, намагаючись збагнути, що він мав на увазі.

Він кинув на мене холодний погляд.

Коли я усвідомила, що неправильно трактую його слова, мені стало недобре.

— Коли ти казав «ми»… — прошепотіла я.

— Я мав на увазі себе і свою сім’ю, — мовив він виразно.

Я хитнула головою, намагаючись прийти до тями. Він чекав, не показуючи свого роздратування. Минуло кілька хвилин, перш ніж я змогла заговорити.

— Гаразд, — сказала я. — Я поїду з тобою.

— Не можна, Белло. Туди, куди ми їдемо… Це не найкраще місце для тебе.

— Найкраще місце для мене — біля тебе.

— Я не пасую тобі, Белло.

— Не будь смішним, — я хотіла, щоб мій голос звучав злісно, але вийшло так, немов я благаю. — Ти найкраще, що є в мене в цьому світі.

— Мій світ не для тебе, — сказав він похмуро.

— Едварде, те, що трапилося з Джаспером, дрібне й незначуще. Незначуще!

— Ти маєш рацію, — погодився він. — Адже саме цього й слід було очікувати.

— Ти ж пообіцяв! У Феніксі ти пообіцяв, що залишишся…

— Доти, доки так буде найкраще для тебе, — втрутився він, виправляючи мене.

— Ні! Це все через мою душу, правда? — крикнула я злісно, але в будь-якому разі це звучало, як прохання. — Карлайл про все мені розказав. Але мені байдуже, Едварде. Байдуже! Можеш узяти мою душу. Навіщо вона мені без тебе — вона вже давно належить тобі!

Він глибоко вдихнув і якийсь час дивився в землю. Його рот трохи скривився. Коли він нарешті підвів погляд, його очі були інакші, жорстокіші — немов застигле золото.

— Белло, я не хочу, щоб ти їхала зі мною, — сказав він, повільно і виразно вимовляючи кожне слово. Його очі стежили за моїм обличчям, вивчали мою реакцію на сказане.

Кілька разів я прокрутила в голові його слова, намагаючись вловити суть сказаного.

— Ти… не… хочеш мене? — я вимовляла слова, а сама дослухалася до того, як вони звучали, сказані в такій послідовності.

— Ні.

Нічого не розуміючи, я поглянула в його очі. Він, не знітившись, пильно дивився на мене. Його очі були наче топаз — твердий, прозорий і дуже глибокий. Я відчувала, немов зазираю в них і бачу далеко-далеко вперед, але ніде в їхній бездонній глибині я не могла знайти розбіжності між словами та думками.

— Що ж. Це все міняє, — я сама була здивована — так спокійно й стримано звучав мій голос. Мабуть, тому, що я була шокована. Я не розуміла, що він каже. Все одно це не мало ніякого значення.

Він перевів погляд на дерева та знову заговорив:

— Звісно, я завжди тебе любитиму… по-своєму. Але те, що трапилося того вечора, змусило мене усвідомити, що настав час змін. Тому що я… втомився прикидатися тим, ким я не є, Белло. Я не людина, — він оглянувся, холодний вираз його обличчя не був людським. — Я зайшов задалеко, і тепер жалкую.

— Не треба, — прошепотіла я; усвідомлення правди почало просочуватися в мій мозок, немов отрута, вливатися в мої вени. — Не роби цього.

Він просто глянув на мене, і з виразу його очей я втямила, що було вже запізно. Він уже зробив вибір.

— Ти не пасуєш мені, Белло, — перекрутив він раніше сказані слова, і я не знала, що відповісти. Як добре мені було відомо, що я йому не пара!

Я розтулила рота — сказати бодай щось, але одразу ж запнулася. Він терпляче чекав, на його обличчі не було жодної емоції. Я спробувала знову.

— Якщо… це те, чого ти хочеш. Він одразу ж кивнув. Моє тіло заніміло. Я не відчувала нічого нижче шиї.

— Проте я б хотів попросити тебе про одну послугу, якщо це не занадто, — сказав він.

Цікаво, що він побачив на моєму обличчі, бо щось промелькнуло на його лиці у відповідь. Але перш ніж я змогла прочитати цей вираз,