Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

сміттям і козами. Кози часто живуть у помешканнях разом із цими убогими багатодітними родинами.

Доводиться зійти з ровера: надто глибока багнюка. Ґумаки рятують: бреду мало не по коліна в калабанях, розлитих суцільними озерами. Мекають кози, галайкають діти. Там, де я проходжу, наче бризки болота, здіймаються заклики ганделесів, вуличних продавців, що стримлять у брамах зі своїми шміром, милом і повидлом, бритвами, щіточками, вінками цибулі й часнику.

Базар виявляється малолюдним як ніколи. Сьогодні до нас не дістались гуцули: дороги розмиті й затоплені, з гір у долину ніяк не зійдеш, поки повінь не скінчиться. Окремі селянки в цвітастих хустках сидять над кошиками овочів і фруктів. Іржуть коні, десь із протилежного боку лунають звуки жіночої бійки і сюрчання поліційного свищика. У наметі якась мадярка розповідає німецькою мовою, з якими пригодами її родина сюди дісталась: кобила втопилась, віз знесло течією, довелося брести по плечі у воді й добрий кілометр нести на головах плетені кошики з ягодами.

Нарешті я підходжу до великих оцинкованих мідниць із живою рибою. Над ними сидить велика грізна єврейка і спритно плете шкарпетку на довжелезних спицях. Її чорна кошлата перука збилась на потилицю, але жінка, цілком поглинута своїм заняттям, цього не помічає.

Не помічає вона й того, що я вже кілька хвилин переводжу погляд із неї на рибу, від якої аж кишить у мідницях: в одній звиваються, мов черви, товсті чорні вугрі, в іншій кружляють у зачарованому танку невеликі щуки, у третій — де найтісніше — спазматично відкривають круглі роти лини із жовтаво-зеленавим відблиском та сріблясті коропи.

«Скільки хочете за линів, пані?» — запитую я.

Жінка піднімає на мене величезні темні очі, прикриті важкими повіками.

«За линів? — каже грубим, майже чоловічим, голосом. — Линів нині мало, лини дорогі».

«Як це мало? Таж кажуть, що рибу тепер можна ловити голими руками», — дивуюсь я.

Поруч хтось порскає сміхом. Але я не збираюся здаватись. Знаю я ці церегелі.

«То прошу йти і ловити рибу голими руками, пані, — спроквола каже до мене жінка і ліниво позіхає. — Я вам не заважаю. Там, де чутно ті бабські крики, якраз дві такі самі панюньці посварились через коропа завбільшки з порося».

Навколо регочуть уже неприховано. А я мушу роздобути линів на обід для отця Йосифа, благослови його Господи.

«То скільки ви хочете за линів, пані?» — терпляче запитую я.

Жінка розвертається і гукає: «Велвеле! Іди-но сюди!»

З-за гори мішків виходить молодий чоловік — напевно, син сонної єврейки. Він без поспіху наближається до мідниць і нависає наді мною, дивлячись згори вниз. Хоч набагато молодший від мене, він має статечний, серйозний вигляд.

Його погляд справляє на мене якесь незрозуміле містичне враження: я раптом холону, серце починає битись часто й тривожно, зволожуються і тремтять долоні. Щось образливе та принизливе світиться в його очах, хоча м’ясисті яскраво-пурпурові губи й розтягнулись у приязній усмішці. Але я, замість того, щоб розвернутись і піти геть, стою, наче вкопана, нездатна відірвати погляду.

«Пані! — ніби з туману пливе до мене далекий хрипкий голос єврейки. — Чи вам справді линів давати, чи ви чогось іншого потребуєте?»

З великими труднощами переводжу невидющі очі на вишкірену єврейку, а тоді знову зазираю до риби. О, чим я тепер від неї відрізняюсь: так само нажахана, так само отупіла, так само, як і їй, мені бракує повітря.

Велвеле, король риб із шапкою смоляного волосся, присідає над мідницею, спритним рухом виловлює першого-ліпшого лина і показує мені. Риба з неймовірною силою смикається, вихиляється в обидва боки, намагаючись вирватися, але чоловікова рука міцно тримає цей лускатий м’яз — і я раптом відчуваю на собі його залізний дотик, і на мене накочує друга хвиля паралічу.

«Убити?» — запитує Велвеле.

«Прошу?» — лякаюсь я.

«Рибу забити?» — спокійно повторює Велвеле.

«Ні, дякую. Не треба».

Так він вибирає для мене чотирьох красивих линів, зав’язує їх у полотняний мішок і кладе до мого кошика на ровері.

«А пані вже не питає, скільки Велвеле хоче за рибу?» — цікавиться його мати.

«О, так! Скільки ви хочете за рибу?» — вигукую я.

«Дві корони сорок ринських за кільо, — чемно відповідає Велвеле. — А тут буде цілих два кіля».

Я починаю шукати пулярес[28], ніяк не можу пригадати, куди ж його поділа. Потім з такими ж труднощами відлічую гроші. Дякую зо п’ять разів, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом, і, шпортаючись, мов сновида, рушаю до виходу з базару. Там перечіпляюсь за якусь дурнувату діжку і з брязкотом падаю на ровер, обличчям у калюжу. Риба якимось чином звільнилась із мішечка і тепер, нервово підстрибуючи, тріпається у багнюці.

Велвеле допомагає мені підвестися, піднімає ровер і спирає його до стіни, а сам спокійними рухами складає линів назад до торбини.

«Треба було, щоб я забив їх для пані», — ніжним голосом каже він, подаючи мені якусь перемащену хустинку.

Не знаю, як мені вдається втримати сльози тяжкого приниження, які палять горло. Не знаю, що то за чари, що за чорна магія, що за дурнуваті штуки, що з нормальної жінки на рівному місці зробилось якесь безпорадне опудало.

Тепер сиджу в салоні, над цебром із линами — зі скляної стелі знову тече вода. Паде дощ. І я плачу, але гіркоти не меншає.

[23.VI]

Розділ 6

Вже навіть сни віщували, що нічого доброго вчорашній день принести не зможе. Наснився єврейський юнак Велвеле, продавець риби.

Це, напевно, після того, що напередодні я мусила линів забивати і, дивлячись, як вони кружляють один навколо одного за кілька хвилин до страти, шкодувала, що не погодилась, аби це зробив він. Я вже встигла звикнути до них, навіть годувала хлібними крихтами. Не почувалась у їхньому товаристві такою самотньою. А тепер мусила позбавити їх життя, зготувати й подати на стіл.

Відомо, що линів нелегко забивати — вони, буває, оживають знову і знову. Треба вдарити рибину по голові залізом, а тоді, для певності, встромити гостре лезо ножа між головою і грудними плавцями. Перед тим, як відшкребти рибину від луски, її мусиш півхвилини пропарити в окропі, притримуючи покришку, тому що вбитий лин ще може вистрибнути назовні.

Потім, коли я поклала перед собою першу рибину, вона була зовсім інша: вже не знайома мені істота, не приятель, з яким у мене встигли зародитись стосунки, не хтось, від думки про кого теплішає в грудях — а холодний шматок сирої їжі, який я гострим ножем розітнула