Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

Біля голови знайшла жовч і обережно видалила її, щоб не пошкодити, бо ціла страва від цього стала б гіркою на смак і її можна було б сміливо викидати. Печінку і молочко я залишила, все інше жбурнула до сміття. Виполокала сріблясте м’ясо в кількох водах і посолила.

І так ще три рази: спочатку тупа нудота наповнювала груди, якась тверда ґуля ставала в горлі й лоскотало ніс, коли я занурювала кисть у воду і виймала звідти рибину, що, здавалось, сама довірливо йшла до мене, звикнувши до мого голосу, запаху й дотику. Я намагалася все робити швидко і не дивитись на риб’ячі очі, хоча що саме я боялася в них побачити?

А наступної миті — швах, швах, швах. Жовч і нутрощі у відрі зі сміттям, а я вже розважливо міркую: що додавати до страви, чим натирати, чи часник переб’є смак, чи не забула я купити цитрину.

Але потім уночі снився-таки юнак Велвеле, і сни були неспокійні, як каламутна калюжа. Я навіть прокинулась серед розбурханої вологої постелі. Подушка — посеред покою, ковдра — на голові, у шлунку така важкість, ніби я цілу ніч їла вуджені ковбаси.

Я швидко привела покій і себе в порядок, облилась холодною водою, почесала коси для заспокоєння, заплела їх і намастила скроні м’ятною олією. Моя воля повернулась до мене. Я навіть відчула приплив бадьорості та веселощів, що трапляється зі мною не так часто. Стефцю, думала я, берися до роботи, зготуй таких линів, щоб панство від того смаку тарілки поз’їдало. Влаштуй їм таку гостину, щоб панотець пошкодував, що не ти стала його жоною, думала я і шкірилась сама до себе, хвацька та брава, відчуваючи, як вогонь нетерпіння розгорається в руках і в попереку, як мені вже хочеться братися за приготування, аби все було досконало.

А що, думала я, спускаючись додолу сходами з ноцником у руці, незле, напевно, бути їмостю: і яйця є на Великдень, і бішкопти владиці можна передати.

Коли я нахилилась, щоб підняти Аделин ноцник, двері її спальні рвучко відчинились, ніби їх вирвало наглим буревієм. На порозі стояла моя Аделя в розхристаному шлафроці, мов якась проява: її молочне волосся, яке я вчора до півночі накручувала на папільйотки, вимочуючи кожну прядку в лляному слизі, аби трималися кучері, стирчало, як пух кульбаби; очі гарячково блищали, кулаки були міцно стиснуті, сама — босоніж.

«Аделечко, що сталося, дитино? — запитала я. — Взуйся, бо перестудишся!»

«Стефо, ти запізно встала. Я думала, у тебе вже все мусить бути готове. Ми не маємо свіжої води. І не можна класти на стіл вчорашній хліб, мусить бути сьогоднішній».

Я тільки засміялась: «Я не встигну так скоро тісто замісити».

«Мусиш поїхати до пекарні».

«А хто ж линів запече? Салон підготує? Хто тебе одягне і зачеше, немудра дитино?» — лагідно промовила я, тримаючи в кожній руці по ноцнику.

Аделя тільки ще більше зблідла й люто блиснула на мене очима. Я вже добре знала цю її дитячу злість: очі вузькі, мов щілини, готові мене продірявити, уста, стиснуті в нитку, міжбрів’я зморщене, як у хижої кицьки. Аделя — метальниця ножів з цирку-вар’єте шевальє Ернеста Торна.

Вона тупнула ніжкою, вдарила з усієї сили обома руками об двері, а тоді засичала, охоплена знавіснілим безсиллям, розвернулась — аж мене обдало вітром та іскрами — і кинулась до свого покою.

«Аделю, я тебе прошу, не денервуйся! На прихід гостей матимеш мігрень!» — гукнула я їй услід і, обережно тримаючи обидва ноцники, почала знову спускатись сходами.

Я вже навчилась бути мудрішою. Раніше допитувалась, що не так, вислуховувала її нарікання, ображалась, плакала, просила пробачення. Ці взаємні потоки лилися на нас нескінченно, впродовж багатьох днів. Доктор не знав, що з нами робити: не допомагали ні благання, ні подарунки, ні погрози. Іноді ми робили вигляд, що дійшли згоди, а потім серед ночі, лежачи поруч в одному ліжку, починали все від початку: ще безжальніше, ще затятіше, ще безнадійніше. Закінчувались наші сварки взаємним виснаженням, образи закипали в нас, кільцювалися, роздувалися пухирями; і досі у мене всередині все ними поїджено, все порубцьовано і спотворено. І досі я знаю їх поіменно, і досі можу будь-яку вийняти з пам’яті, здмухнути наліт пилу й описати все з подробицями: як Аделя під час гри з подругами показала на мене пальцем і сказала, що я її рабиня; як Аделя звинуватила мене в крадіжці годинника доктора Анґера; як Аделя образилась на мене, що я замість того, аби заплести їй волосся перед концертом військового оркестру в парку Ельжбети, мусила терміново зайнятись блощицями в наших пухових ковдрах, бо доктор Анґер котру ніч не висипався, а це загрожувало каліцтвом чи навіть смертю пацієнтів під час операцій.

Тому тепер я знаю, як треба: спокійно заковтувати в себе цю гіркоту, цю пекучу отруту — і далі робити свої справи. Зрештою, я тут не для того, щоб панувала справедливість. А для того, щоб полегшувати Аделі життя.

«Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити…»

Сходинки рипіли під моїми кроками, ковані в’юнкі бильця мерехтіли перед очима. Образа всередині була гостра, як гачок, який ранить нутрощі впійманій рибі.

І я з усієї сили жбурнула обидва ноцники, переповнені густою нічною уриною, поперед себе: просто туди, у густу темінь, яка розверзлася в моїй голові.

Вони загриміли, немов литаври. Порцеляна дивом не розтовклася. Я розплющила очі і з жахом побачила, як золотиста рідина спадає додолу рясним водограєм.

Спиною я відчувала: на все це дивиться Аделя. Якимось чином я чітко могла її бачити: вона нерухомо стриміла на самому вершечку сходів, руки випростані вздовж тіла, обличчя світилось холодним жорстоким спокоєм.

«Très bien, — проказала вона, і тон її голосу був уламком криги. Аделя говорила французькою, коли хотіла мене від себе відділити. — Madame a été blâmé pour les inondations[29]».

«То прошу шукати собі іншу служницю», — понуро прогуділа я, опустивши голову на груди.

«Доведеться це зробити, — тут же підкреслено спокійно, навіть із ноткою грайливості мовила Аделя. — Ти геть не справуєшся, Стефо».

Я вилетіла сходами нагору і стала навпроти неї. Яку палючу ненависть відчувала я до цієї жінки, яку відразу: це примхливе зверхнє обличчя, це дурнувате біле волосся, ця пещена шкіра; що за глупа безголова коза, що за набита дрантям манірна вертихвістка! Та вона тільки й знає, що думати про вбрання й веселощі; ніколи не чула у своїх