Ірен Віталіївна Роздобудько - Оленіада

поцілував дітей, сів у санчата, змахнув батогом: «Цоб-цабе!». Пантелеймон зрушив з місця. Теща послала навздогін хресне знамення, тесть відкозиряв, приклавши руку до кролячої шапки, дружина зітхнула і остаточно вирішила, що все ж таки в першу чергу купить пароварку.

Зоя Павлівна, підперши рукою щоку, в глибокій задумі застигла у ванній кімнаті перед кавалками свого дорогоцінного скарбу. Цілий статок лежав біля її ніг мертвим вантажем! Кому пропонувати? Де той «чорний ринок», про який увесь час розповідають по телебаченню в програмі «Кримінал»? І як туди потрапити? А як перти ріг через усе місто?

«Або пан — або пропав...» — нарешті скинула з себе заціпеніння Зоя.

Розстелила на дивані плед, на ньому — чисте простирадло, зверху розіклала трикутником мережану хустку. Обрала найбільшу частину рогу і вправно сповила його. Розправила мереживо, прикрила ним трикутничок отвору. Виглянула на двір: нікого, упряжі вже пороз’їжджалися.

Зоя замотала голову білою пуховою хусткою, насунувши якомога нижче на чоло, вдягла куртку, перехрестилася, дивлячись в люстро.

Через хвилину з будинку спального району великого міста вийшла жінка із немовлям на руках.

Вона йшла крізь хурделицю.

І громадяни, побачивши її, витирали з облич скупі сльози.

* * *

Дійшовши до міста за пару годин, Зоя розгубилася. На вулицях відбувалося щось неймовірне. Величезний натовп коливався, як море, скупчувався біля трибун і великих екранів, по яких ішли прямі трансляції для тих, хто не зміг пробитися в перші ряди. Скрізь стояли чумові та підземні містечка, палали вогнища, працювали польові кухні...

Зоя, механічним рухом погойдуючи ріг, зупинилася біля екрану.

На лівій сцені відбувався концерт.

«Мабуть, Євробачення...» — подумала Зоя.

На сцену вискочив ведучий, вхопив мікрофон і вигукнув: «Оленям — стайні! Ягелю — лани!!!» Натовп довкола Зої почав в унісон вигукувати те ж саме.

Ведучий, немов диригент, розмахував руками в такт вигукам. Коли вони стишилися, він знову взявся за мікрофон:

— Громадяни! — вигукнув він. — Брати і сестри! Зараз, у цю саму мить, відбувається круглий стіл антикастраційної коаліції. Майте терпіння! Кому холодно, запрошуємо танцювати разом із групою «Бджоли»!

«Точно, Євробачення...» — впевнилася Зоя.

На сцену вискочили троє молодиків у різнобарвних шаликах, з гітарами в руках. Динаміки працювали на повну потужність. Хлопці голосно заволали в стилі репу:

— Кастрації — ні!

Коаліції — ні!

Сепарації — ні,

Ні — фігні!!!

Оленям — так!

Ягелю — так!

«Нашому — краще!» —

Так! Так! Так!

Повторивши речитатив разів із двадцять під скандування публіки, котра смикалася в шаленому танці, музики зійшли зі сцени.

Натомість вискочив ведучий і знову прокричав гасло про оленів і ягель, подиригував багатоголоссям і запросив усіх зберігати спокій. А потім знову заволав у мікрофон:

— І знову — сюрприз! Сьогодні спеціальною чартерною упряжжю з далекої півночі до нас завітав народний артист братньої країни. Він приїхав, аби підтримати партію «Наше — Краще!» і віддати свій голос за її славних лідерів! Зустрічайте...

Складне подвійне ім’я артиста потонуло в звуках досить запальної музики. Зі свистом і гиком на сцену викотилися стилізовані нарти, запряжені чотирма дівчатами-моделями, зодягнутими в хутряні купальники. З нарт зліз маленький чоловічок похилого віку в погризеній міллю білій шубі з каптуром. Голова його затрусилася в такт звукам:

— Ми паєдім, ми памчімся

На алєнях утрам раннім

І атчаянна варвьомся

Пряма в снєжнаю зарю-у!

Ти узнаіш, што напрасна

Називают Сєвєр крайнім,

Ти увідіш: он безкрайній!

Я тебе єго

Дарю-у-у-у!!!

Егей-егей!

Люди пенсійного віку, котрі ще пам’ятали цю запальну якутську пісеньку, ридали і довго викликали співака на біс. Виходячи на останній уклін, червоний і розпашілий від випитого за кулісами портвейну та несподіваних, давно забутих овацій, представник братнього народу вигукнув у мікрофон:

— Моя продєлала такій далекій дорога, щоби сказати вам: народ Якутії — з вами! А щоби у вас було таке ж гарне життя, як і у нас, голосуйте за... (він напружив чоло) Голосуйте за партію «Гегемонів»!

Толока заревла обуреними голосами, з усіх боків почувся свист. Артист прийняв це за знаки визнання і захоплення. До нього підскочив конферансьє і щось виразно почав пояснювати на вухо. Нарешті артист кивнув і знову зробив крок до мікрофону:

— Моя приїхала, щоби сказати вам: голосуйте за...

Толока напружилася і затихла. Задоволений реакцією, артист упевнено хитнув головою:

— ...за партію «Гегемонів»! — і з почуттям виконаного обов’язку попрямував за сцену, де на нього вже чекала група організаторів на чолі з ведучим.

Глядачі могли бачити, як у ту ж мить енергійно заколивалися брезентові куліси. Вони коливалися хвилини зо дві. Потім з-за них вискочив розпашілий конферансьє, на ходу поправляючи краватку, що вибилася з-за коміра дублянки:

— Брати і сестри, — гукнув він до натовпу, — наш гість так розхвилювався від вашого теплого прийому, що переплутав, за кого мав агітувати. У нього обмаль часу — він негайно виїжджає в інші регіони нашої країни. Отже, він вибачається і просить переказати, щоби ви голосували за партію «Наше — Краще!» На-ше-кра-ще! На-ше-кра-ще!!! — почав диригувати він, і неприємний інцидент потонув в інших, більш важливих емоціях толоки.

На правому боці майдану грав духовий оркестр. Під трибуною, плутаючись у валянках, танцювали пари.

Перебігши з однієї трибуни на іншу, конферансьє швидко взяв ситуацію у свої руки:

— Брати й сестри! Робітники й селяни! — відсапавшись, прокричав він. — Засідання антикастраційного круглого столу затягується. І можливо, буде перенесено на завтрашній день. Прошу всіх зберігати спокій! Лапландській тварюці — ні!!!

Його голос потонув у сотні задоволених вигуків.

— Поки ми чекаємо на рішення наших лідерів, — продовжував конферансьє, — прошу вас послухати «Апасіонату» у виконанні соліста Большого театру...

— Нечєловєческая музика... — прошелестів благоговійний шепіт у рядах «гегемонів».

На сцену викотили білий рояль...

Усі, хто мав мобільні телефони з цією мелодією, піднесли їх угору, ввімкнули звук і почали розгойдуватися в такт рухам піаніста...

* * *

Ошелешена і збита з пантелику Зоя ось вже кілька годин не могла вибратися з юрми людей, безтямно бродила поміж таборами, притискаючи до грудей свій кримінальний вантаж. Раптом їй спало на думку, що вона має підозрілий вигляд. Зоя стурбовано почала озиратися, чи немає за нею «хвоста». І одразу почула над своїм вухом:

— Сестро, сестро!

Зоя здригнулася і міцніше притисла до себе ріг.

— Громадянко!

Зоя побачила, як, відділившись від групи людей, що скупчилися довкола ватри, до неї прямує чоловік у зеленій касці з виразною літерою «Г».