Еріх Марія Ремарк - Тріумфальна арка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бо аж тепер вона по-справжньому самітна. Досі в неї був чоловік, навіть тоді, коли вже помер. Він був на землі. А тепер він під землею… зник, більше його немає. Оце, — Морозов показав на мадонну, — не подяка, а благання допомогти.
— Яз нею спав, не знаючи, що в неї сталося, — сказав Равік. — І хочу забути про це.
— Дурниці! Ніщо так мало не важить на світі, як це, коли немає кохання. Одна моя знайома казала, що їй легше переспати з чоловіком, ніж назвати його на ім’я. — Морозов нахилився вперед. На його великій лисій голові відбивалося світло. — Ось що я тобі скажу, Равіку: ми повинні бути добрими, якщо можемо і поки можемо, — адже нам у житті доведеться ще заподіяти кілька так званих злочинів. Принаймні мені. Та й тобі, мабуть, теж.
— Так.
Морозов обхопив рукою горщик із миршавою пальмою. Вона ледь захиталася.
— Жити — означає жити для інших. Ми живимося одні від одних. Нехай хоч час від часу жевріє іскорка доброти, не треба її гасити. Доброта додає людині сили, коли жити важко.
— Гаразд. Я завтра навідаюся до неї.
— Чудово, — втішився Морозов. — Цього я й хотів від тебе. І годі про це. Хто грає білими?
V
Господар готелю відразу впізнав Равіка.
— Дама у своєму номері,— сказав він.
— Може, ви зателефонуєте й попередите її?
— У кімнаті нема телефону. Можете спокійно піднятися нагору.
— Який номер?
— Двадцять сьомий.
— Я геть забув її ім’я. Як її звати?
Господар анітрохи не здивувався.
— Маду, — сказав він і додав: — Джоан Маду. Думаю, що це не справжнє її ім’я. Мабуть, сценічне.
— Чому сценічне?
— Бо вона записалася актрисою, коли в’їздила. І звучить як сценічне, правда?
— Не знаю. Я був знайомий з актором, що звався Густавом Шмідтом. А справжнє його ім’я було Александер Марія граф фон Цамбана. Густав Шмідт — сценічне ім’я, хоч звучить воно зовсім не по-сценічному, правда?
Господар не здавався.
— У наш час багато чого трапляється, — мовив він.
— Не так уже й багато. Зверніться до історії і побачите, що ми живемо в порівняно спокійні часи.
— Дякую, з мене досить і цього.
— З мене також. Але треба шукати розради, де тільки можна. То, кажете, двадцять сьомий номер?
— Так, пане.
Равік постукав. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз і почув невиразну відповідь. Відчинивши двері, він побачив жінку, що сиділа на ліжку під стіною. Вона поволі підвела очі. Вбрана вона була в той самий синій костюм, у якому Равік побачив її вперше. Вона не здавалася б такою самітною, якби лежала непричесана, в халаті. Але вона вдяглася, невідомо для кого й навіщо, просто за звичкою, яка тепер не мала ніякого сенсу. В ній було щось таке жалюгідне, що в Равіка стислося серце. Це йому було знайоме — він бачив сотні людей, емігрантів, закинутих на чужу чужину, вони сиділи так само, маленькі острівці непевного існування, сиділи, не знаючи, куди їм поткнутися, і тільки звичка підтримувала в них життя.
Равік зачинив за собою двері.
— Сподіваюсь, я вам не перешкодив? — спитав він і зразу похопився, що сказав дурницю. Що могло цій жінці перешкодити? Такого вже не було на світі.
Він поклав капелюха на стілець і спитав:
— Ви все владнали?
— Так. Клопоту було небагато.
— Не виникло ніяких труднощів?
— Ні.
Равік сів у єдине в кімнаті крісло. Зарипіли пружини, і він відчув, що одна з них зламана.
— Ви десь зібралися йти? — спитав він.
— Так. Не зараз… пізніше. Нікуди… Просто так. Що ж мені ще робити?
— Нічого. Спершу так і буває. Кілька днів. У вас немає знайомих у Парижі?
— Немає.
— Нікого?
Жінка втомлено підвела голову.
— Нікого… крім вас, господаря готелю, офіціанта й покоївки. — Вона всміхнулася. — Не дуже багато, правда?
— Так. Небагато. А пан… — Равік спробував пригадати прізвище небіжчика, але не зміг.
— Ні,— сказала жінка, — Рашинський теж не мав тут знайомих. Або я їх не встигла побачити. Він відразу захворів, коли ми приїхали.
Равік не збирався довго сидіти тут. Але, побачивши, в якому вона стані, передумав.
— Ви вже вечеряли?
— Ні. Та я й не голодна.
— А взагалі ви сьогодні щось їли?
— Так. В обід. Удень простіше. А ввечері…
Равік озирнувся. Від маленької голої кімнати віяло осінню і безнадією.
— Вам треба кудись вийти звідси. Ходімо, підемо разом.
Він сподівався, що жінка відмовиться. Здавалося, вона так збайдужіла до всього, що вже ні на що не зважиться. Але жінка відразу підвелась і взяла дощовик.
— У дощовику ви змерзнете, — сказав Равік. — Він надто тонкий. У вас немає чогось теплішого? Надворі холодно.
— Удень ішов дощ…
— І тепер іде. Але холодно. Ви не могли б щось піддягти? Вовняний плащ або хоч светр?
— В мене є светр.
Жінка підійшла до більшої валізи. Равік побачив, що майже нічого ще не розпаковано. Вона витягла чорного светра і, скинувши жакет, надягла його. В неї були рівні, гарні плечі. Потім узяла берет, надягла на светра жакет і аж тоді дощовик.
— Так краще?
— Багато краще.
Вони зійшли сходами вниз. Господаря там уже не було. Замість нього біля дошки з ключами сидів портьє і розкладав листи. Від нього тхнуло часником. Поряд непорушно сиділа плямиста кицька й дивилася на нього.
— Вам і досі не хочеться їсти? — спитав Равік надворі.
— Не знаю. Хіба що трішки.
Равік підкликав таксі.
— Добре. То поїдемо в «Бельорор». Візьмемо саму перекуску.
У «Бельорор» виявилось мало відвідувачів. Було вже надто пізно. Вони вибрали столик на другому поверсі у вузенькій залі з низькою стелею. Крім них, коло вікна якась пара їла сир, а неподалік худий чоловік сидів біля цілої гори устриць. З'явився офіціант. Він критичним оком оглянув картату скатерку й вирішив її поміняти на чисту.
— Дві чарки горілки, холодної,— сказав Равік. — Ми вип’ємо, а тоді візьмемось до перекусок, — пояснив він жінці.— Думаю, для вас так буде найкраще. Цей ресторан відомий своїми hors d’oeuvres[3]. Тут, мабуть, більше нічого й немає. В кожному разі, сюди тільки задля них і приходять, їх тут безліч, гарячих і холодних, і всі дуже смачні. Зараз покуштуємо.
Офіціант приніс горілку й наготовив записник.
— Графин vin rosé[4],— сказав Равік. — Ви маєте «анжу»?
— «Анжу» розливне, рожеве, дуже добре, мсьє.
— Великий графин у кризі. І перекуски.
Офіціант пішов. У дверях він мало не стукнувся лобом із жінкою в червоному капелюшку з перами, яка швидко підіймалася сходами. Вона відштовхнула його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тріумфальна арка», після закриття браузера.