Анрі Шарр'єр - Метелик

ними, бо вони ж його, а не мої. Я використаю їх задля його добра, але водночас і сам матиму з них вигоду. Сорок тисяч франків — це досить багато, тож я легко підкуплю за ці гроші спільників— каторжан, які відбувають покарання, відпущених на волю засланців, що лишилися в Гвіані, а також і наглядачів.

Підготовка йде добре. Тільки-но ми прибудемо на каторгу, я разом з Дега та Галгані неодмінно втечу — ось про що мені тепер слід думати. Торкаюся рукою скальпеля і з задоволенням відчуваю холод його сталевого руків’я. Така грізна зброя додає мені впевненості. Я вже відчув у сутичці з арабами, наскільки він став мені в пригоді. О третій годині ночі до коридора заходить гурт в’язнів, вони кладуть перед гратами камери одинадцять набитих чимось матроських мішків з грубого полотна, на кожному з яких висить велика дощечка. Я роздивляюсь одну, що звисла між гратами. Читаю: «К… П’єр, 30 років, зріст — 173 см, обхват талії- 84 см, розмір взуття — 41, реєстровий номер такий-то…» П’єр К… — це П’єро Бовдур, уродженець Бордо, засуджений у Парижі до двадцяти років каторжних робіт.

Я його знаю, він славний хлопець. Ця дощечка свідчить про те, як сумлінно, як чітко адміністрація керує каторгою. Тут усе записано, і кожен одержить одяг свого розміру. Судячи з клаптя, що виглядає з мішка, одяг білий, у червону смужку. В такому «вбранні» ніде не пройдеш непоміченим.

Я знову намагаюся пригадати присяжних засідателів, суддів, прокурора. Але мозок не слухається мене. Я розумію: щоб пригадати сцени, які відбувалися перед моїми очима у в’язницях Консьєржері та Больє, треба бути на самоті. Ця думка дає мені полегкість, і я починаю усвідомлювати, що життя серед каторжан викличе в мене інші потреби, інші задуми, та й реагуватиму я на все інакше.

До гратчастої перегородки підходить П’єро Бовдур і питає:

— Як тобі тут, Метелику?

— А тобі?

— Мені завжди хотілося побувати в Америці, але я картяр і ніколи не міг назбирати грошей на дорогу. Фараони вирішили влаштувати мені цю поїздку безкоштовно. Це добре, нічого не скажеш, правда ж, Метелику? — Він розмовляє дуже спокійно, невимушено. П’єро впевнений у собі.

І справді, в тому, що фараони безкоштовно везуть тебе до Америки, є свої переваги. Краще вже поїхати на каторгу, ніж скніти п’ятнадцять років у в’язниці у Франції.

— Залишається тільки дізнатися, що там на нас чекає, П’єро. Чи не так? Як на мене, збожеволіти в камері чи померти від виснаження в карцері якоїсь тюрми у Франції куди гірше, ніж здохнути від прокази чи жовтої гарячки.

— Я теж так думаю, — відповідає він.

— Поглянь, П’єро, ось твоя дощечка.

Він нахиляється, уважно придивляється й по складах читає.

— Мені вже кортить надягти цей костюм! Зараз розв’яжу мішок і перевдягнуся. Ніхто ж нічого не скаже — адже ці речі мої.

— Облиш, Перо, зачекай, поки накажуть перевдягатися. А то ще вскочиш у халепу. Я не хочу зайвих прикрощів.

П’єро все розуміє й відходить від грат. Луї Дега дивиться на мене й каже:

— Голубе, ми тут останню ніч. Завтра покинемо нашу прекрасну країну.

— Нашій прекрасній країні бракує справедливого правосуддя, Дега. Може, ми познайомимося з іншими країнами, і хай вони не такі прекрасні, як наша, зате там гуманніше поводяться з людьми, що завинили.

Я сам не вірю своїм словам — майбутнє покаже, чи маю я рацію. Знову западає тиша.

Від’їзд на каторгу

О шостій годині зчиняється метушня. В’язні приносять нам каву, потім приходять четверо наглядачів. Сьогодні вони в білому і знову з револьверами при боці. Гудзики на їхніх сніжно-білих кітелях золотисті. В одного на лівому рукаві три золоті нашивки у вигляді літери «V», але на плечах їх нема.

— Засланці, зараз ви по двоє вийдете до коридора. Кожен візьме свій мішок, на дощечках зазначено прізвища. Потім станете під стіною обличчям до коридора й покладете перед собою мішки.

Минає хвилин двадцять, поки ми шикуємося і кладемо перед собою мішки.

— Роздягніться, складіть свої речі на блузи й зв’яжіть рукавами… Дуже добре. Гей ти, збери клунки й віднеси до камери… Тепер одягайтеся. Беріть кальсони, майку, смугасті штани, блузу, шкарпетки, черевики… Всі одяглись?

— Так, пане наглядачу.

— Гаразд. Дістаньте з мішка й тримайте біля себе на випадок дощу або холоду вовняну блузу. Мішки закиньте на ліве плече!.. Колоною по двоє слідом за мною кроком руш!

Наглядач із нашивками йде попереду, двоє по боках, а четвертий рушає ззаду. Так наша невелика колона виходить на подвір’я. Не минає й двох годин, як тут стоїть уже вісімсот десять каторжан. Потім викликають сорок чоловік, до числа яких потрапляю і я з Дега, а також троє колишніх утікачів з каторги — Жюло, Галгані та Сантіні. Ці сорок шикуються в колону. У голові колош; біля кожного ряду стоїть наглядач. Нас не заковують ні в ланцюги, ні в наручники. За три метри поперед нас ступають задки десять жандармів. Отак, обличчям до нас, із карабінами в руках, вони йдуть і далі, і кожного веде інший жандарм, тримаючи його за портупею.

Відчиняється велика брама, і колона повільно виповзає з Цитаделі. А тим часом до конвою приєднуються інші жандарми з рушницями та автоматами в руках і також супроводжують колону, йдучи метрів за два збоку. Вони розштовхують юрбу роззяв, що прийшли подивитися, як вивозять каторжан. Коли ми проходимо півдороги, лунає тихий свист із вікон якогось будинку. Я підводжу голову й бачу в одному вікні свою дружину Ненетту й друга Антуана Д., а в іншому — дружину Дега Полю та його друга Антуана Жілетті. Дега їх теж помітив, і ми, йдучи, ще довго не спускаємо очей з тих вікон. Це востаннє я бачу свою дружину й друга Антуана, який згодом загине в Марселі під час бомбардування. Ніхто не каже й слова, панує тиша. В ці напружені хвилини мовчать і в’язні, й наглядачі, й жандарми, й люди, що зібралися тут: усі розуміють, що ці тисяча вісімсот сімдесят каторжан та засланців назавжди йдуть із звичайного життя.

Ми підіймаємося на корабель. Я серед перших сорока чоловік, яких ведуть до клітки з товстелезних грат у глибині трюму. На клітці табличка: «Зала № 1, 40 чоловік, категорія особлива. Стерегти суворо й пильно». Кожен отримує згорнутий гамак. Угорі безліч кілець, до яких чіпляються гамаки. Хтось мене обіймає, це — Жюло. Йому все це знайоме — десять років тому він уже вирушав у таку