Люсі Мод Монтгомері - Блакитний Замок

у її сина Говарда вже в одинадцять місяців не прорізалися зуби? І хіба ж вона не знала найліпших способів хоч збирати гриби, а хоч ловити змій? Яка ж вона маруда! І які потворні бородавки в неї на обличчі!

Кузина Гледіс вічно вихваляла того свого сина, який помер молодим, і вічно була посварена з тим, що залишився живим. Слабувала на неврит — або ж на те, що вона називала невритом. Неврит перестрибував з одної частини її тіла в іншу. Це було дуже зручно: коли їй не хотілося кудись іти, то вона мала неврит у ногах, а як треба було прикласти якісь розумові зусилля, — то в голові. Не можна ДУМАТИ, як у тебе неврит голови, моя люба.

— Що за стара шахрайка! — нешанобливо думала Валансі.

Тітка Ізабель. Валансі полічила її підборідки[20]. Тітка Ізабель була найсуворішим критиком у родині. Вона завжди перла напролом, розмазуючи критикованого по стіні. Не лише Валансі, а й інші Стірлінги боялися її. Всі визнавали, що в неї гострий язик.

— Цікаво, що трапилося би з її підборідками, якби вона засміялася? — розмірковувала Валансі без крихти сорому.

Сестра у других Сара Тейлор відзначалася великими світлими очима та численними рецептами маринадів і консервацій, а більше нічим. Так боялася сказати щось неделікатне, що не говорила нічого вартого уваги. Червоніла, побачивши картинку з корсетом на рекламі, а статуетку Венери Мілоської одягла в сукенку, «для доброго тону».

Маленька тітонька Джорджіана. Не таке вже й погане створіннячко. Але дуже тоскна. Завжди виглядала так, наче щойно накрохмалена і напрасована. Завжди боялася бути сама собою. Єдине, що їй приносило справжнє задоволення, — це похорони. Покійник — найпевніша річ на світі, бо з НИМ вже нічого не трапиться. А от життя було вельми небезпечним.

Дядько Джеймс. Показний, чорнявий, з саркастичним ротом і припорошеними сивиною бакенбардами. Улюбленою його розвагою було писання критичних листів у Christian Times з осудом модернізму. Валансі завжди задумувалася, чи він так само урочисто виглядає уві сні, як удень. Не дивно, що його дружина померла молодою. Валансі пам’ятала її — милу й чутливу істоту. Дядько Джеймс відмовляв їй у всьому, чого вона хотіла, і засипав тим, що було їй непотрібне. Він її убив — цілком законно. Вона була пригніченою і позбавленою необхідного для життя.

Дядько Бенджамін, дихавичний, з ротом як котяча мордочка. Під очима великі мішки, у яких не було нічого вартого уваги.

Дядько Веллінгтон. Довге бліде обличчя, рідке світло-жовте волосся, — «один із білявих Стірлінгів». Постать тонка й сутула, лоб неприємно високий, з негарними зморшками, очі «розумні, як у риби», — зазначила Валансі. Нагадує карикатуру на самого себе.

Тітка Веллінгтон. На ім’я Мері, але всі називають її іменем чоловіка, щоб не плутати з двоюрідною бабусею Мері. Масивна, поважна, незмінно поводиться як леді. Гарно укладене шпакувате волосся. Дорога сукня, згідно з модою вишита бісером. Вивела СВОЇ бородавки електролізом, що тітка Мілдред вважала зневагою Божої волі.

Дядько Герберт зі щетиною сивого волосся. Тітка Альберта неприємно кривить губи, розмовляючи, і має репутацію напрочуд безкорисливої, бо завжди роздає речі, яких сама не хоче. Валансі оцінила їх поблажливо, бо вони їй подобалися, хоча й були, згідно з експресивною фразою Мільтона, «добрими по-дурному[21]». Але вона не могла збагнути, які незбагненні причини змусили тітку Альберту пов’язати оксамитові чорні стрічки на своїх пухких руках, вище ліктів.

Потім Валансі через стіл глянула на Олів. Олів, яку, відколи вона себе пам’ятала, їй ставили за приклад краси, манер та успішності. «Досс, чому ти не можеш поводитися як Олів? Досс, чому ти не маєш такої прямої осанки, як Олів? Досс, чому ти не вмієш розмовляти так приємно, як Олів? Чому ти не намагаєшся, Досс?»

Ельфійські очі Валансі втратили свій блиск, натомість з’явилися у них смуток та задума. Кого як кого, а Олів не можна ні зневажати, ні нехтувати нею. Безперечно, вона була вродливою та ефектною, а інколи й досить розумною. Можливо, трішки заважкий рот, можливо, вона надто часто показує свої гарні білі рівні зуби, широко усміхаючись. Але, беручи річ загалом, Олів цілком виправдовувала характеристику, дану їй дядьком Бенджаміном, — «приголомшлива дівчина». Так, у глибині серця Валансі згоджувалася — Олів була приголомшливою.

Розкішне, золотисто-бронзове волосся, завжди ретельно укладене і пов’язане блискучою стрічкою, що не давала розсипатись глянцевим кучерям; великі сяючі блакитні очі та густі шовковисті вії; обличчя як троянда, а оголена шия — як сніг; перлини у вухах; синювато-білий діамант на довгому, гладенькому білому пальці з рожевим загостреним нігтем. Мармурові рамена просвічували крізь зелені шовки та тонесенькі мережива. Валансі потай відчула вдячність за те, що її власні щуплі руки були скромно прикриті коричневим шовком. Тоді знову зайнялася переліком принад Олів.

Висока. Царствена. Впевнена у собі. Наділена всім, чого позбавлена Валансі. Та ще й з ямочками на щоках і підборіддях. «Жінка з ямочками завжди доб’ється всього, чого хоче», — подумала Валансі, вкотре гірко дорікнувши своїй долі за те, що їй було відмовлено хоча б у одній ямочці.

Олів була всього на рік молодша за Валансі, але хтось незнайомий міг би подумати, що між ними щонайменше десять літ різниці. Ніхто не побоювався, що Олів спіткає доля старої панни. Ледь вона увійшла в дівочі літа, як вже її оточив натовп поклонників, а її туалетний столик завжди був завалений картками, фотографіями, програмками та запрошеннями. Коли у вісімнадцять років Олів закінчила Хавергал-коледж, вона була заручена з Віллом Десмондом, початкуючим правником. Але Вілл помер і Олів оплакувала його два роки, як належить. У двадцять три в неї трапився гарячковий роман з Дональдом Джексоном. Але тітка й дядько Веллінгтон цього не схвалили, тож Олів слухняно його покинула. Ніхто з родини Стірлінгів — хоч би що казали чужаки, — і словом не прохопився, що насправді то почуття Дональда охололи.

Хай там як, третя спроба Олів здобула загальне схвалення. Сесіл Прайс був розумним, вродливим і «одним з Порт-Лоуренсівських Прайсів». Олів була заручена з ним уже три роки. Сесіл саме закінчив будівельні студії й вони мали побратися, як тільки він укладе контракт. Скриню з посагом Олів переповнювали вишукані речі та, як зізналася Олів Валансі, вже й шлюбна сукня була готова. Шовк барви слонової кості, драпований мереживом, шлейф із білого атласу, обрамлений блідо-зеленим жоржетом, а серпанок — сімейна реліквія з брюссельського мережива. Також Валансі знала, — хоч Олів їй цього не розповіла, — хто мав бути дружками на весіллі. Валансі до числа обраних не увійшла.

Вважалося,