Герман Брох - Смерть Верґілія

після того, як пройшов Цезар, нерозважливо зняли подвійні шпалери охорони, крізь які він підіймався, і вже ніщо не стримувало розбурхану стихію; у цьому безладі людський потік, немовби потрапивши у водоверть, навально ринув до брами, що через два щільні ряди смолоскипів обабіч скидалася на вогненну пащу, потік ринув досередини, збиваючись докупи й відкочуючись назад, оскаженіло ревучи, люто тупаючи ногами, шаленіючи від нетерплячки; ця картина нагадувала скоріше вхід до якогось цирку, аніж браму до імператорських покоїв, — така несамовита штовханина й сварка зчинилася біля контрольних постів, де ті, кому сюди невільно було, пускалися на будь-які хитрощі, аби тільки ошукати охорону й прорватися крізь її кордон, а ті, кому сюди було вільно, але чиїм правам тут не вірили чи кого неподобно довго змушували чекати, — ті зчиняли розлючений крик, а надто по тому, як на слово старого двірського челядника, який знадобивсь аж тепер, їхній ескорт із паланкіном одразу і пропустили; тоді гнів отих, кого, без огляду на особу, затримували тут з огляду на всілякі контрольно-пропускні формальності, стрімко сягнув меж терпіння; таку зневагу ці сприйняли з образою, сприйняли як зневагу до людських стосунків, як образу загалом усього людського, і усвідомили вони це відразу, адже комусь одному, мовляв, зроблено виняток, знайдено можливість зробити виняток, і ніхто й знати не хотів про те, що це був лиш той виняток, який слід робити смертельно хворому, самій смерті. Немає людини, не схильної зневажати ближнього свого, і в такому нурті зневаги, безіменної і невисловленої, зневаги, що раз у раз спалахує і знову гасне, в людині невиразно прокидається здогад про власну нездатність до людяности, прокидається страх за власну гідність, яку їй, людині, подаровано, але мати яку вона неспроможна. У цьому вузенькому, гарячому кратері перед брамою зневага змагалася зі зневагою. Тож і не дивно, що коли він опинився там, у дворі, коли пожадливі сутички лишились позаду, коли позаду лишилось оте нестерпуче, пекельно-яскраве світло, йому раптом примарилось, ніби вся ота лайка й прокльони, якими його осипали у вуличках і на майдані, раптом спала з його плечей, і відчув він сливе таку саму полегкість, як тоді, коли відпустила морська хвороба, відчув такий самий спокій, хоч місце, куди він оце прибув, насправді здавалось не надто спокійним, ба більше, складалося враження, що двір цей від рейваху ось-ось просто лусне. Одначе був це тільки оманливий рейвах; імператорські слуги до всіляких таких подій уже звикли й суворо трималися дисципліни; щоб зустріти прибульця, до його паланкіна одразу ступив один із придворних зі списком гостей у руках; він байдуже схиливсь до челядника, який стиха назвав йому ім’я гостя, байдуже узяв те ім’я до відома й байдуже викреслив його у своєму списку — так незворушно й байдуже, що знаменитий поет, як здалося, на це аж образився — непомалу образився, тож і вирішив сам підтвердити те, що вже сказав челядник, і навіть наголосити на цьому.

— Так, я — Публій Верґілій Марон, саме так мене й звати, — сказав він і дуже розгнівався, коли й після цього дістав у відповідь лише короткий, досить ввічливий, однак не менш байдужний уклін, і навіть хлопчик, на підтримку якого він сподівався, не вронив жодного слова, а тільки покірно приєднався до процесії, що на знак чиновника нарешті рушила до наступного перистилю.

Щоправда, роздратування його тривало не довго, воно відступило перед спокоєм, який тепер огорнув його, бо паланкін уже внесли до внутрішнього саду, де майже у цілковитій тиші дзюрчав водограй, і поставили біля того мегарона, що його Цезар відвів для своїх гостей; сюди, щоб прийняти нового гостя, вже прислали домашніх рабів, а чужих носіїв відпустили. Те саме очікувало й хлопчика; плащ у нього забрали, а позаяк він не зрушив із місця і після цього, а так і стояв, лише всміхаючись, то дворак гримнув на нього:

— А ти чого й досі стовбичиш? Ану геть звідси!

Та хлопчик і далі стояв, і приязна, лукаво-пустотлива усмішка не сходила з його вуст — може, через той грубий покрик, яким йому так віддячили за його послугу проводиря, а може, і через те, що всі зусилля прогнати малого були надто вже марні. А з другого боку, який сенс його тут лишати? І чи варто взагалі цього бажати? Що він, стомлений, недужий чоловік, якому так хочеться нарешті зостатись самому, — що він із цим хлопченям робитиме?! А проте як же на диво страшно лишатись самому! Як на диво страшно втратити тепер цього юного проводиря!

— Мій писар, — мовив він, мовив ледве не проти власної волі, так ніби щось чуже в ньому, щось чуже з нього промовило ці слова, — чуже й воднораз невиразно-знайоме, якась воля, сильніша, ніж його власна, воля безвольна, але й настирлива і нездоланна, як ніч.

Тихе, владне бажання, породжене ніччю. Тихо стояв у дворі цей сад, тихо дихали квіти, тихо плюскали два водограї; таємничі і ніжні, трохи вологі пахощі, по-весняному нічні попри осінь, тихо ткали над клумбами ажурову свою павутину прохолоди; серпанковими стрічками в неї впліталися, то ближче, то далі, звуки музики з передньої будівлі — стрічка за стрічкою, оторочені дзвоном кимвалів, огорнені приглушеним гомоном, яким звідти, з майдану, сюди долинало свято; там — оглушливо-дзвінке буяння вогнів, тут — лише м’який відгомін звуків, що плив у неосяжному обширі ночі; в розіпнутому над двором чотирикутнику неба тепер знову проглядали зорі, оку знову явивсь подих їхнього світла, хоч їх там і сям запинали, пропливаючи, хмари чаду; але й вони вже мовби просякли м’яким дзюркотливим гомоном звуків, уливаючись у завійно-розвійний глухий перешепт, що насичував двір, огортав кожну річ довкола, розчиняв у собі й речі, і запахи, й звуки, здіймавсь до нічної небесної тиші; а під муром, верхів’ям сягаючи до самого даху, суворо, застигло і якось відчужено стриміла самотня пальма, і її чорні галузи-віяла на тьмяно осяяному шорсткому стовбурі також підпирали собою ніч.

О зорі, о ніч! О, це таки ніч, нарешті! Це воно, відлуння ночі, це її темно-вологий, глибокий подих, і зболені груди глибоко вбирають його у себе. Та щось надто вже надовго він тут залежався, пора вже збиратись, пора вже вставати із паланкіна, до того ж його дратувало, що Цезар, приславши йому на судно лікаря, отого набриду, не подбав про таку опіку й тут, і тепер, схоже, ніхто і не знає, в якому він жалюгідному стані; а скриньку із манускриптом, до речі, віднесли вже до будинку, і треба мерщій поспішати