Стівен Кінг - Що впало, те пропало

— Вітаю, місіс Маллер.

Вона обняла його. Подібне привітання було цілком зайвим, але він покірно обійняв її у відповідь. Потім вона повернула голову, сколихнувши складки шкіри під підборіддям, і закричала:

— Берте! Берті! Це Моррі Белламі!

Із вітальні долинуло бурмотіння, що віддалено нагадувало слово привіт.

— Заходь, Моррі! Заходь! Я поставлю каву. Знаєш, що в мене є? — Вона моторошно-кокетливо повела неприродно чорними бровами. — Торт від Сари Лі!

— Звучить привабливо, але я щойно повернувся з Бостона. Їхав без зупинок і вкрай стомився. Просто не хотів, щоб ви, побачивши в сусідньому будинку світло, викликали поліцію.

Вона вичавила мавпячий вереск, який, імовірно, позначав сміх.

— Який ти турботливий! Але ти завжди таким був. Як мати, Моррі?

— Добре.

Він уявлення не мав, як мати. Після того як він у сімнадцять років вийшов із колонії, а у двадцять не зміг вступити до Міського коледжу, стосунки між Моррісом та Анітою Белламі звелися до поодиноких розмов по телефону. Розмови ці були холодними, але ввічливими. Після останньої суперечки тієї ночі, коли його заарештували за незаконне проникнення та інші приємності, вони майже перестали думати одне про одного.

— Змужнів, — зауважила місіс Маллер. — Дівчатам, напевно, подобаєшся. А який худенький був!

— Коли працюєш на будівництві…

— На будівництві! Ти! Святий Боже! Берті! Морріс працює на будівництві!

У вітальні знову почулося бурмотіння.

— Але потім роботи не стало, і я повернувся сюди. Мати говорила, що я можу жити в будинку, якщо вона не знайде постояльців. Але я, напевно, ненадовго.

Він навіть не уявляв, наскільки мав рацію.

— Ходімо до вітальні, Моррі, привітаєшся з Бертом.

— Краще іншим разом. — Щоб випередити подальші вмовляння, він крикнув: — Йо, Берте!

Нове бурмотіння на тлі несамовитого вибуху сміху із серіалу «З поверненням, Коттер».

— Ну, тоді завтра, — сказала місіс Маллер, знову заворушивши бровами. Вона ніби копіювала Граучо Маркса[9]. — Сховаю поки тортик. Можу навіть збити вершки.

— Чудово, — кивнув Морріс. Навряд чи до завтра місіс Маллер помре від серцевого нападу, але все може статися. Як сказав інший великий поет, надія квітне в людській душі довіку[10].

Ключі від будинку й гаража знаходилися там, де й завжди, висіли праворуч від ґанку. Морріс загнав «Біскейн» до гаража й поставив скриню з крамниці лахмітника на бетон. Йому аж кортіло взятися за четвертий роман про Джиммі Ґолда, але записники були звалені гамузом, і до того ж у нього, мабуть, очі повилазять, перш ніж прочитає хоч одну сторінку із дрібним почерком Ротстайна.

Завтра, пообіцяв він собі. Після того як поговорю з Енді й зрозумію, як він буде з цим розбиратися, розкладу їх по порядку й почну читати.

Він запхав скриню під старий батьківський робочий стіл і накрив листом пластику, який знайшов у кутку, після чого зайшов до будинку й оглянув рідні пенати. Тут мало що змінилося, що було досить огидно. У холодильнику не було нічого, крім банки консервованих пікулів і пачки харчової соди, але в морозилці знайшлося декілька упаковок напівфабрикатів «Хангрі мен». Одну упаковку він поставив у мікрохвильову піч, повернув ручку на 350 і піднявся нагору до своєї старої спальні.

«Мені пощастило, — подумав він. — Добився. У мене на руках неопубліковані рукописи Джона Ротстайна за вісімнадцять років роботи».

Він дуже втомився, аби відчувати радість чи навіть гостре задоволення. Він майже заснув, приймаючи душ, а потім ще під час поїдання моторошного на вигляд м’ясного рулету з картоплею швидкого приготування. Якось-таки він зумів доїсти, після чого насилу знову піднявся нагору. Заснув він за сорок секунд після того, як його голова доторкнулася подушки, і прокинувся наступного ранку о дев’ятій двадцять.

Після гарного відпочинку, лежачи на дитячому ліжку, яке прокреслив промінь сонячного світла, Морріс нарешті відчув радість, і йому дуже кортіло поділитися нею. А це означало зустріч з Енді Халлідеєм.

Він знайшов у шафі штани кольору хакі й симпатичну смугасту сорочку, змастив волосся гелем і гладко зачесав його назад, потім заглянув до гаража перевірити, чи все гаразд. Кивнувши, як йому здавалося, привітно місіс Маллер (яка знову спостерігала за ним крізь фіранки), він вийшов на вулицю й попрямував до автобусної зупинки. У центр міста він прибув майже о десятій, пройшов один квартал і зазирнув на Елліс-авеню, де на тротуарі під рожевими парасольками стояли столики кафе «Щаслива чашка». Звісно, Енді був там, пив каву під час перерви. До того ж він сидів спиною, і Морріс зміг підійти до нього непомітно.

— Гав! — гаркнув він, хапаючи Енді за плече старої вельветової куртки.

Його старий друг — його єдиний друг у цьому дурному насміху над містом — підскочив і розвернувся. Кава перекинулася й розлилася на стіл. Морріс відступив на крок. Він хотів налякати Енді, але ж не настільки.

— Слухай, про…

— Що ти зробив? — запитав Енді низьким, квапливим шепотом. Очі його виблискували за скельцями окулярів у черепаховій оправі, які Морріс завжди вважав ознакою показної манірності. — Що ти зробив?

Морріс очікував зовсім іншого вітання. Він присів.

— Те, про що ми говорили. — Він пильно вдивився в обличчя Енді й не побачив веселого, трохи зверхнього інтелектуала, якого вдавав із себе його друг. Енді здавався переляканим. Чого він боявся? Морріса? Можливо. За себе? Майже напевно.

— Я не маю з то…

Морріс приніс із собою пакет із коричневого паперу, який узяв на кухні. З нього він дістав один із записників Ротстайна й обережно, щоб не торкнутися калюжки кави, поклав його на столик.

— Зразок. Один із цілої купи. Їх найменше півтори сотні. Я ще не встиг перерахувати, але це справжній джек-пот.

— Прибери! — знову зашипів Енді, як персонаж поганого шпигунського кіно. Його очі бігали з боку в бік, але весь час поверталися до записника.

— Ідіот, убивство Ротстайна на першій шпальті «Нью-Йорк Таймс», усі канали лише про нього й торочать.

Ця звістка приголомшила Моррі. Тіло письменника мали знайти ще тільки за три дні, а то й за шість. Поведінка Енді було ще більш дивною. Він нагадував зацькованого щура.

Морріс зобразив на обличчі те, що, як він сподівався, приблизно виглядало, як звична для Енді посмішка типу «я такий розумний, що мені самому із собою нудно».

— Заспокойся. У цій частині міста люди постійно носять записники. — Він кивнув у бік Гавернмент-сквер з іншого боку дороги. — Он, дивись.

— Але не в шкіряних палітурках! Господи! Домоправителька Ротстайна знала, у чому він пише, і в газеті сказано, що сейф у нього в кімнаті зламаний і порожній. Прибери… це!

Моррі,