Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

руку й обмацала голову — та була туго забинтована. Нараз вона згадала. Нідерман… Залаченко… У старого негідника теж виявився пістолет — браунінг 22-го калібру. Порівняно з будь-якими іншими видами вогнепальної зброї він відносно нешкідливий, через те вона й жива.

«Мені прострелили голову, — згадала вона. — Я могла засунути у вхідний отвір палець і помацати мозок».

Тепер Лісбет здивувалася, що лишилася живою, але це її хвилювало навдивовижу мало: насправді їй було однаково. Якщо смерть і є та чорна порожнеча, з якої вона щойно виплила, то нічого страшного в ній немає. Особливої різниці не відчувається.

Зробивши це езотеричне спостереження, Лісбет заплющила очі й знову пірнула в браму сну.

Продрімавши всього кілька хвилин, вона почула рух і розплющила очі. Над нею схилилася сестра в білому халаті, і Лісбет знову стулила повіки, прикидаючись сплячою.

— Мені здається, ви не спите, — сказала сестра.

— Ммм, — промовила Лісбет Саландер.

— Добрий день, мене звуть Маріанн. Ви розумієте, що я вам кажу?

Лісбет спробувала кивнути, але згадала, що її голова зафіксована коміром і нерухома.

— Ні, ворушитися не намагайтеся. Боятися не треба. Вас поранили, але вже прооперували.

— Можна мені води?

Маріанн дала їй попити води через трубочку. Ковтаючи воду, Лісбет зауважила праворуч від себе ще когось.

— Здрастуйте, Лісбет. Ви мене чуєте?

— Ммм, — відповіла Лісбет.

— Я доктор Хелена Ендрін. Чи відомо вам, де ви?

— Лікарня.

— Так, ви в Сальгренській лікарні Ґетеборґа. Вас прооперували, і зараз ви в реанімаційному відділенні.

— Ммм.

— Вам нічого боятися.

— Мені прострелили голову.

Доктор Ендрін якусь мить вагалася.

— Правильно. Ви пам’ятаєте, що сталося?

— У старого негідника був пістолет.

— Еге ж… саме так.

— Двадцять другого калібру.

— Он як? Я цього не знала.

— Наскільки серйозно я постраждала?

— У вас добрий прогноз. Вас привезли у важкому стані, але ми вважаємо, що у вас хороші шанси повністю видужати.

Лісбет обмірковувала отриману інформацію. Спрямувавши погляд на доктора Ендрін, вона відзначила, що бачить нечітко.

— Що сталося з Залаченком?

— З ким?

— З негідником. Він живий?

— Ви маєте на увазі Карла Акселя Бодіна?

— Ні. Я маю на увазі Олександра Залаченка. Це його справжнє ім’я.

— Мені про це нічого не відомо. Але літній чоловік, якого привезли одночасно з вами, важко травмований, проте його життю нічого не загрожує.

Серце Лісбет тіпнулося від розчарування. Вона обмірковувала слова лікаря.

— Де він є?

— Він у сусідній палаті. Але вам зараз не треба про нього думати. Слід концентруватися на тому, щоб видужати.

Лісбет заплющила очі. Нараз вона подумала про те, як би встати з ліжка, знайти відповідне знаряддя і завершити почате, але потім відкинула ці думки. Де там, адже зараз вона насилу може підняти повіки. Отже, спроба вбити Залаченка не вдалася. Він знову вислизне.

— Я хочу вас швиденько оглянути. Потім знову можете спати, — сказала доктор Ендрін.

Мікаель Блумквіст раптом прокинувся. Кілька секунд не міг уторопати, де він, далі згадав, що винайняв номер у «Сіті-готелі». У кімнаті було темно хоч в око стрель. Він засвітив лампочку біля ліжка і поглянув на годинник: третя ночі. Отже, він проспав п’ятнадцять годин поспіль.

Мікаель вибрався з-під ковдри і сходив до туалету, потім ненадовго задумався. Розуміючи, що заснути вже не вдасться, вирішив прийняти душ, потім одягнувся в джинси і темно-червону водолазку, яка вже давно потребувала пральної машини. Йому страшенно хотілося їсти, і він зателефонував до рецепції, дізнатися, чи не можна бува в таку пізню годину замовити каву з бутербродами. Виявилось, можна.

Мікаель узув мокасини, накинув піджак, спустився в рецепцію і, купивши каву й загорнутий у поліетиленову плівку житній коржик із сиром та печінковим паштетом, повернувся назад у номер. Жуючи бутерброд, він запустив свій ноутбук, підключився до Інтернету і зайшов на сторінку газети «Афтонбладет». Головною новиною цілком очікувано виявилося піймання Лісбет Саландер. Новина подавалася як і раніше досить плутано, проте, принаймні, була правильно висвітленою. Тридцятисемилітній Рональд Нідерман розшукувався за вбивство поліцейського, і поліція хотіла допитати його ще й у зв’язку із вбивствами в Стокгольмі. Про статус Лісбет Саландер поліція досі ніяк не висловилася, ім’я Залаченка взагалі не згадувалося. Його вперто називали тільки шістдесятишестилітнім землевласником, який мешкає в Госсеберзі, і було очевидно, що ЗМІ все ще не виключають можливості того, що він — жертва.

Закінчивши читати, Мікаель увімкнув мобільний і констатував, що має двадцять нових повідомлень. Три з них закликали подзвонити Еріці Берґер. Два виявилися від Анніки Джанніні. Чотирнадцять надійшло від репортерів різних газет і одне — від Крістера Мальма, який чітко написав: «Буде краще, якщо ти повернешся найближчим потягом».

Мікаель нахмурив брови — як для Крістера Мальма це було надто незвичайне повідомлення. Надіслав він його о сьомій годині вечора. Мікаелю захотілося зателефонувати кому-небудь, та він згадав, що зараз третя ночі, і стримав своє бажання. Замість цього він подивився в Інтернеті розклад поїздів — перший потяг до Стокгольма вирушав о 05.20.

Він відкрив новий вордівський документ, закурив і хвилин зо три просидів, втупившись у порожній екран комп’ютера. Нарешті його пальці забігали по клавішах:

Її звуть Лісбет Саландер, і Швеція довідалася про неї з прес-конференцій поліції та заголовків вечірніх газет. Їй 27 років, її зріст 150 сантиметрів. Її описували як психопатку, вбивцю та лесбіянку-сатаністку. Вигадки, що поширювалися про неї, не знали меж. У цьому числі «Міленіум» розповідає історію про те, як державні службовці організували змову проти Лісбет Саландер заради того, щоб захистити патологічного вбивцю.

Писав Мікаель повільно, майже не вносячи виправлень у перший варіант тексту. Зосереджено пропрацювавши п’ятдесят хвилин, він створив за цей час трохи більше ніж дві сторінки, на яких в основному викладалися події тієї ночі, коли він виявив тіла Даґа Свенссона та Міа Берґман, і пояснювалося, чому поліція зосередилася на Лісбет Саландер як на ймовірній убивці. Він процитував заголовки вечірніх газет про лесбійських сатаністок, повні натяків на те, що вбивства пов’язані з пікантними подробицями нетрадиційного сексу.

Тут його погляд упав на годинник, і Мікаель поспішно закрив ноутбук. Зібрав речі в сумку, спустився в рецепцію і попросив рахунок за номер. Розплатившись кредитною карткою, він узяв таксі і поспішив на Ґетеборзький центральний вокзал.

У потязі Мікаель Блумквіст відразу ж пройшов до вагона-ресторану і замовив каву з бутербродом, потім знову відкрив ноутбук і прочитав текст, який устиг написати в готелі. Він так заглибився у виклад історії Залаченка, що не помітив інспектора кримінальної поліції Соню Мудіґ, доки та не кашлянула і не запитала, чи можна їй скласти йому товариство. Мікаель підвів