Анджей Стасюк - Схід

У космос. І розтрощив би на їхніх очах Ченстохову, як Єрихон, як ятки єрусалимських голубарів. Щоби після того, як уже проженеш цей мій вибраний народ, до Тебе могли прийти незрячі і криві, щоби вони не мусили надсилати зі своїх сільських поштових відділень, позначених жовтим горном, термінові перекази з останнім грошем для розбійників у печерах ефіру. Так собі роздумую вже за Дуб’єнкою, перетинаючи дванадцяту, яка з іншого боку кордону стає дорогою Мо7 і тягнеться аж до Києва. Так собі роздумую і уявляю, як мама вмикає свої китайські або тайванські приймачі зі срібного пластику, який імітує алюміній. Як вона вичікує розради. Шур-шур-шур від одного до іншого. Але з коробочок долинає тільки галас і точаться фальшиві свідчення. Тож вона шур-шур-шур туди-сюди, шукаючи щілини у цьому ґвалті. Брязкотить ринками і пательнями. Укутується, бо з глибу світу тягне холодом. Сидить поруч, але ми самотні. Кажу: мамо, не слухай цього всього. Але сам не вмію сказати їй чогось втішного. Лиш постійно згадую собі ті хвилини в коридорі, коли перед виходом до костелу вона перевіряла, як я виглядаю. І холодний дотик пальця з краплею дешевих парфумів. А тепер не можу просто сказати: не бійся, все буде добре. Бо ми самотні, коли Він у пеклі. І залишив нас під опіку ультракоротких хвиль. Навіки в мороці Великої Суботи.

*

Тепер холодно. Знову листопад і холодно. Мороз із вітром налітає зі сходу, і треба кутатися. Нема жодного прикриття. Від самого Уралу пласко, пласко, пласко. Ніяких перешкод для погоди, ніяких перешкод для військ. Так думав Наполеон, так думав Гітлер. Поверталися ні з чим. Вони не мали поняття, що може бути щось таке велике, як цей плаский Схід. Що скільки б не їхав, не доїдеш. Що не пошлеш — те й пропаде. Усе це згадується, коли сходити в Любліні з Гродської сходами на площу, і цей вітер вдаряє справа в обличчя. Цей вітер з-понад багатоповерхівок і далі, з глибини тієї пітьми, яка починається десь за Хабаровськом, за Владивостоком. Я одягаю все, що маю: гольф, безрукавку, куртку, капюшон, але ніщо не допомагає. Досить лиш вийти з Гродської, і відчуваєш, що невдовзі почнеться зима. Що вона десь там вже готується до стрибка, наче сніжний барс. Так.

Я вирушаю з дому, і траєкторія у незбагненний спосіб завжди хилиться і натягається в той бік. Ніби там є полюс, який притягає стрілку компаса. Завжди, наприклад, волів вибратися до Кросна, а не до Сонна. Мені здавалося, що Кросно є якимось початком, якоюсь брамою. Так само, як Сянок, і так само, як найгарніша брама на схід, себто Перемишль. Брама брам. Але приїхав до Любліна і ходжу вітряними вулицями. Виходжу боком з-за рогу і чекаю, зіщулений, удару. Колись мав вибирати між Парижем і Кишиневом, то поїхав до Кишинева. Париж, тобто мій французький видавець, ніколи мені цього не пробачив. У Парижі неможливо навіть подумати, що може так студено задувати. Вони там залюблені у Схід, що означає в Росію, але на такий вітровій не висунуться.

Справді віє так, ніби там починається якийсь кінець світу. До такої думки ми призвичаїлися за останні роки. Що там нічого нема, лише вилуплюються вітри і родиться темінь. Що життя починається щойно тут. Тому я люблю сюди приїжджати наперекір. Виставляти себе на цей розбурханий мороз, який пронизує. З Гродської переходжу через площу на інший бік, поміж автобуси. Звичайно, був кебаб. Ідеш холодним вечором і безпомилково знаходиш його за запахом. Кебабами займався марокканець. Дуже милий. Ми розговорилися, і я запитав, як він витримує цей клімат. Марокканець відповів, що клімат кліматом, але гірше з п’яними поляками. Казав, що не розуміє, навіщо так напиватися. Я відповідав, що теж не розумію, але іноді роблю так само. Щоправда, не зчиняю бучі біля кебабу. Так. Потім я ще раз повертався до нього, щоби з’їсти щось на вечір. З Рибної до Гродської і вниз. Або прямо на Любартовську, але там віяло відразу, бо вулиця широка.

Колись, давно, може, наприкінці сімдесятих років, я зійшов тут на світанку з вантажівки. Вона їхала до Бялостока, а я добирався до Варшави. Був літній світанок. Може, четверта, тепло, зоряниця на сході і ані душі. Я проминув замок і ввійшов до старого міста. Усе лущилося і облітало. Із затінків заносило вологою і пліснявою. Може, хтось і стояв у брамі, вигнаний ранковим деліріумом, але я нікого не зауважив. Був зовсім сам і мав відчуття, що тут щось сталося і вже ніколи не викриється. Але якась похмура пронизлива краса залишилася в моїй пам’яті. Я тоді їхав з Бещад. Із зеленої, чудової країни, яка теж була підбита жахом минулого. І з того бещадського світла у цю вологу, облуплену тіняву. Може, тоді я відчув, як щоденна реальність має паралельні світи? Під своєю шкірою. У глибині, як скриті в тілі жили, якими тече темна кров колишніх подій. Проминуло, але не відійшло.

Гродською вниз, але не на площу, а мостом попри замок. Найкраще вже ввечері, щоб дивитися на чорну вирву внизу, на темну прірву в середині міста. Вдень там стає людно, роїться печальна торгівля для найбідніших. Поміж автобусів, які від’їжджають на Піски, Хрщонів, на Бихаву, на Жолкєвку, в туманну далину старого асфальту з рядами тополь на узбіччях. За дня це перетворюється на неповороткий рій нелегальності. Перечікування і переживання з дня на день. Таксисти ріжуться в карти на капотах. Торби в клітку і штучна шкіра. Купи всього. Тієї одноразовості, яка приносить втіху найубогішим. Якби здійнявся порядний вітер, це все полетіло би в небо, як у якогось дикого Шагала: підштанці, колготки, станики, джинс, хімічні мережива, блискітки, золотисте барахло, каблучки, пуми і лампаси, тигрячі шуби з вуглеводнів — усе в небо. Поки не залишився б голий бетон, чорна бруківка, темний яр у тому місці, яке померло, і потім уже ніхто не зробив нічого постійного. Тільки цей кочовий табір: вранці розгорнути, ввечері згорнути. Як намети у студеній пустелі, у кам’яному степу. От лиш таке вдалося воскресити — якусь сумну пародію, якусь карикатуру на те місто, що її поглинув вогонь.

Стільки разів я їхав у ті краї, а ніколи не доїжджав до нього. У Жижині або в Курові повертали направо. Це означає, що ми висідали з машини і чекали наступної оказії. Завжди якось таланило. Автівки