Анджей Стасюк - Схід

телефонами, поки не сядуть батарейки. Такі думки з’явилися, коли я їхав вісімсот п’ятдесятою на Грубешів. Обганяв жінок, що везли на роверах свячене. Великі селянські кошики, накриті білими серветками. Була Велика Субота. Придорожні хрести хтось прибрав кольоровими стрічками. Біля одного горіла червона намогильна лампадка.

Але всупереч безодні, яка відкривалася при фундаментах світу, день був величезний і ясний. Сяйвом із Волинської височини тягнуло, як вітром. У Грубешові біля костелу стояли біля «пасата» хлопці в обтислому одязі. Двері авта були відчинені, і гуділи баси. Хлопці прислухалися і щось регулювали. Костел стояв на високому березі Гучви. Люди йшли з кошиками, але кудись вбік, бо свячення, мабуть, відбувалося просто неба, біля дзвіниці, тож коло Гробу Господнього було не людно. Самі лиш старі жінки, тобто так, як у житті. Адже у селах біля небіжчика теж чували бабки і тітки, запалюючи свічки і шепочучи молитви. Так було і тут. У холоді, у півтемряві, у тиші. Гріб був простий. Лише останки і квіти. На стіні над ним висіла картина. Біблійна сцена з пустелею, скелею і гробницею, до якої простував темноволосий люд у білих шатах. Так все починалося — у далекій землі, без нашої участі. Прийшло до нас з давнини і здалека. Над Гучву, і тепер тут плачуть. Що його вбили. А самі ні при чому. Чекали на готове. Наївні і невинні на віки віків. Я лиш хвильку перепочиваю і відразу далі. Шукаю сімдесят четверту. Дорогою минаю церкву серед високих дерев. Вона блякне, рудіє. Місто відразу закінчується, пастораль, колони, балюстради, старання. Я виїжджаю, звертаю на заправку, щоб взяти подвійне еспресо в картоннім горнятку. П’ю похапцем і ледь не ошпарююсь, бо хочу мати світлий розум у цей найтемніший день на світі. Аби все те, що я бачу і чую, входило глибше. Аби прошивало наскрізь. Оскільки нічого іншого ми зробити не можемо. Справа починається низьке зелене пасовище зі стадами гусей. Все правильно. Тепер Гусинне. Голубі і склянисті розливи Бугу. Ріка дитинства, немов судина в тілі. Можливо, перша ріка в житті, яку я побачив. Адже коли ми мешкали на Ґрохуві,[3] то цілком міг не бачити Вісли. Ти запаковувала мене в конверт, і гайда на схід. Вантажівками із залізною драбинкою, якими селяни-робітники поверталися з роботи. І ми серед них. Я в конверті, ти в пальтечку з хутряним комірчиком, а на голові хустка. На схід. Аби я, немов Антей, міг торкнутися тих земель. Машиною «Люблін», машиною «Стар», на дерев’яній лавці. Мені здається, що дотепер пам’ятаю запах тих тіл, одягу, вихлопів. І тепер, як тільки бачу Буг, вертаюся в часі назад. Набираюся сили. Думаю, що я зміг би все те, що відбулося, запам’ятати наново, ще сильніше. Може, я був сліпий, як кошеня, і коли вперше розплющив очі, то там плив Буг. Я виглядав з конверта. П’ять хвилин від дерев’яної хати. Через піщану гору, і вже починалася суха рівнина, де через кілька років я знаходив скаменілі удари блискавки. Але тепер знаходжу поворот на вісімсот шістнадцяту, і відразу починається Городло. Перед низьким будинком з бетонної цегли висять два мундири пожежників. Сохнуть на сонці і на вітрі. Пісок на подвір’ї майже білий. Довкола нікого нема, і тільки ці чорно-салатові, фосфоризовані уніформи тривожно лопочуть посеред безлюдного краєвиду. З правого боку знову з’являється ріка. Цього дня Він заходить до пекла, але я чомусь не можу знайти у Городлі костелу, тож їду далі на північ і щойно у Дубєнці натрапляю на святиню. Біла, скромна, бароко, необароко, стоїть дещо на узбіччі. Всередині пахне вологою і східним занепадом. На хорах облущується орган, наче покинута дитяча іграшка. Порожньо. Троє людей. Двоє пожежників у таких уніформах, як ті, що сушилися. Стоять на варті біля гробу, але якось дивно. Напевно, з поваги повернулися обличчями до ніші з гробом, а задом до решти світу, тож як варта вони радше ні до чого. І знову стара жінка з вервицею. Зернини повільно висипаються з її долоні. І тихо, дійсно, як після смерті, але крізь вікна ллється гарне світло. Всі троє — неначе образ. Я опустився на коліна трохи далі, щоб не порушити композицію. Зрештою, був тут проїздом. Коричневий папір для пакунків імітував скелі, але білі квіти у вазонках здавалися живими. Тільки тіло, зняте з хреста, і більше нічого. Може, саме так Він має являтися зі своїм життям або смертю. В тиші, на самоті, у пустці. А не перед ревучими натовпами, які вже як зберуться, то врешті починають кричати це своє «Розіпни!». Байдуже кого. Як у цьому радіо. Коли промовляють ті з глибин своєї самотності, ніколи не кажуть «ми». Вони дзвонять з темряви своєї долі. Дзвонять із-за горизонту. А тоді озивається редактор зі своєю мерзенною балаканиною, з тією клейкою мовою, яка ледве повертається, ледве бреде, лиш вимазує все, чого торкнеться. Існують тільки «вони» і «ми». І ані живої душі. Ніби ніякий Бог не втілився в чоловіка, а має лиш з’явитися на виклик, щоби пригнобити «отих» і возвеличити «наших». Буг простягає свої зелені рамена вздовж старого шосе, крізь цей одноповерховий край, жадібний втіхи, а я вислуховую на ультракоротких хвилях диявольську, ненависну бесіду, що ведеться в ім’я релігії, яка стверджує, що «спочатку було слово». Ультракороткі все витримують, як папір, мабуть, ще й зі всією байдужістю розвіюють отруту над Україною і Білоруссю. Господи, знаю, що ти зайнятий, що не маєш часу, що сьогодні опускаєшся в пекло, але вважаю, що Ти повинен розігнати мій народ на всі чотири сторони. Ти мусиш прогнати його від себе, як тих крамарів із храму. Вигнати їх в якусь пустелю, щоб тинялися, як євреї. Аби їм не здавалося, що мають до Тебе якийсь груповий доступ, що Ти будеш розглядати їх купно і зараховувати їм всі ті племінні заслуги, які вони собі вигадують, приписують і потім у них вірять, вважаючи, що це заслуги перед Тобою. Господи, на Твоєму місці я розігнав би їх по цілім світі на тисячоліття, як народ Ізраїлю. І щойно тоді з’ясувалося б, чого вони варті. Якби вони не мали цих своїх Мазовша, Кєлєцького, Ґрюнвальда, всіх цих листопадів, січнів і вереснів, що куряться димом горілого м’яса, от тоді би з’ясувалося. Якби вони не мали нічого. Не мали б для свого оправдання жодного росіянина, ні німця, ні єврея, ані того свого папи для поганського культу, лише пісок на сто кілометрів, тоді було би ясно, чи вони