Пол Стюарт - Бурелов

Зненацька Живчик усвідомив, що по праву руку від нього хтось хихотить. Він повернувся. Там, на високому дзиґлику з м’яким сидінням, сиділа вутла, ледь не прозора істота: її обличчя розтяглося в усмішці від одного кажанячого вуха до другого.

Матінка Товстобрюхперо звела пір’ясту брову і метнула на Живчика грізний погляд.

— Це Форфікюль, — пояснила вона і звернула некліпні очі на Захмарного Вовка. — Він теж буде присутній під час нашої коротенької розмови, — заявила вона капітанові.

Захмарний Вовк знизав плечима.

— Про мене, — відказав він, після чого додав, немовби Форфікюля тут не було й близько. — А це що за чудо-юдо? На вигляд чисто тобі якийсь замірок із виводку ельфа-дубовика.

Матінка Товстобрюхперо раптом щасливо клацнула дзьобом.

— Він мій маленький скарб, — прощебетала вона. — Правда ж, Форфі? Що ж, — звернулася вона до гостей. — Ходіть за мною. У затишній задній кімнаті балакати куди легше — ось побачите!

З цими словами вона повернулася на своїх пазуристих лапах і зникла у дверях. Захмарний Вовк і Живчик подалися за нею, а Форфікюль тюпав позаду.

Кімната була жарка і задушлива, стіни ослизли і відгонили гниллю. І, коли Живчик умостився за квадратовим столиком, його душу огортав чимраз дужчий неспокій. Ліворуч розташувався батько, праворуч — Матінка Товстобрюхперо, а навпроти, заплющившись і тріпочучи вухами, сидів Форфікюль. Живчик відчув пальцями, як хутро його камізельки ледь наїжачилося.

Матінка Товстобрюхперо поклала на стіл свої лускаті лапи, одну поверх одної, і всміхнулася до Захмарного Вовка.

— Так-так, — ґречно озвалася вона. — Ось ми й знову тут.

— Та вже ж не де! — підхопив Захмарний Вовк. — І я був би сліпцем, коли б не побачив, якою міцною і бадьорою виглядаєте ви сьогодні, Матінко Товстобрюхперо, і як шалено вам личить жовте.

— О, Вовчиську! — вигукнула вона, машинально причепурюючись. — Старий облеснику.

— Ба ні, на вітер я не говорю, — наполягав Захмарний Вовк.

— Та й ти, як завжди, нівроку собі козарлюга! — захоплено прокудкудакала Матінка Товстобрюхперо.

Живчик зирнув на батька. Шинкарка не лукавила. У своєму розкішно оздобленому убранні небесного пірата з фалдуватим коміром, брузументами та блискучими золотими ґудзиками — Захмарний Вовк виглядав велично. Аж це з раптовим дрожем хлопцеві пригадалося, яке люте зробилося його обличчя, коли Живчик випустив із рук штурвал, і «Бурелов», увійшовши у штопор, шугнув униз; як батько лаявся, коли їхній безцінний вантаж залізного дерева загув із неба на долину.

Він звів очі. Форфікюль пожирав його поглядом. Вважай, що говориш, ба навіть думаєш — остерігав батько. Живчик і собі вп’явся поглядом у тремковухого ночоблуда — і лячно стенувся.

— Стернова гиря, кажеш? — долинули до нього слова Матінки Товстобрюхперо. З милими речами, певна річ, було покінчено. — Ну, це далеко не абищиця.

— Атож, — потвердив Захмарний Вовк.

— А отже, коштує неабияких грошей?

Захмарний Вовк кивнув головою.

— Що ж, я певна, ми дійдемо якоїсь згоди, — весело зацокотіла вона. — Якщо тільки якість залізного дерева виправдає мої сподівання.

Живчик відчув, як кров відлинула від його обличчя, коли до нього раптом дійшло все паскудство того, що він учинив. Через нього «Буреловові» уже ніколи не злинути в небо. Серце гучно забухало у грудях. А коли Форфікюль перехилився через стіл і, прикриваючи рота долонею, зашепотів на вухо Матінці Товстобрюхперо, воно закалатало, як дзвін.

Очі у жінкоптиці спалахнули вогнем.

— Отож, Вовчиську, — провадила вона, — як ти гадаєш, чи сподівання мої справдяться? — Вона нахилилася вперед, немов лагодилася клюнути його дзьобом. — Чи може, ти чогось не доказуєш? — запитала Матінка Товстобрюхперо несподівано гострим і шорстким голосом.

— Не доказую? Я… — почав він, термосячи пов’язку на оці. — Тобто… — Він озирнувся на сина. Ніколи ще Живчик не бачив його таким стомленим, таким старим, як тепер.

— Ну, — зажадала Матінка Товстобрюхперо.

— На жаль, нас спіткала прикра невдача, — зізнався Захмарний Вовк. — Але це не може бути завадою для нашої наступної виправи…

— Ти, здається, забув, — нецеремонно перепинила вона, — що вже винен мені десять тисяч. І це без відсотків. Плюс, звичайно, вартість нової стернової гирі… — Вона значливо умовкла і заходилася недбало струшувати шийні пера. — Я не певна, що наступна виправа відбудеться.

Живчик внутрішньо зіщулився.

— Звісно, якщо, — лукаво вела вона далі, — буде відхилено мої умови.

Захмарний Вовк і оком не змигнув.

— І які ж ці умови? — незворушно поцікавився він.

Матінка Товстобрюхперо звелася на свої лускаті ноги й обернулася кругом, заклавши лапи за спину. Захмарний Вовк і Живчик очікувально дивилися їй у потилицю. По губах у Форфікюля ковзнула ледь помітна усмішка.

— Ми знаємося віддавна, Захмарний Вовче, ти і я, — зазначила вона. — Незважаючи на свою теперішню грошову скруту, ти й досі найкращий капітан небесних піратів — зрештою те, що «Бурелов» поточив шашіль, навряд чи твоя провина. — Вона ступила крок уперед. — Тож-бо для твого ж таки добра я пропоную тобі рідкісний шанс. Якщо ти виявишся удатливим, усі твої борги буде списано одним розчерком пера.

Захмарний Вовк проймав її недовірливими очима.

— А що матимеш із того ти?

— О Вовчиську, Вовчиську, — захихотіла Матінка Товстобрюхперо. — Ти ж мене добре знаєш. — Її очка-намистинки спалахнули. — Це буде фантастична оборудка — більшого я поки що не скажу.

— Але…

— Прибережи свої запитання, поки я не пояснила, — гостро урвала Матінка Товстобрюхперо. Вона перевела подих. — До мене звернувся, — похвалилася вона, — пан П…

Форфікюль гучно кашлянув.

— … санктафракський академік, — поправилася Матінка Товстобрюхперо. — Він прагне запопасти бурефракс — багато бурефраксу — і щедро заплатить за привілей ним володіти.

Захмарний Вовк пирхнув.

— Як йому потрібен бурефракс, то чом не поживитися зі скарбниці? — знизав він плечима. — Якщо вірити чуткам, у наш час так чинять усі кому не лінь.

Матінка Товстобрюхперо дивилася на нього все так само незворушно.

— Навпаки: бурефракс потрібен, аби поповнити вичерпані запаси скарбниці, — розтлумачила вона. — Надто багато встигли його вигребти на виготовлення фракспилу, — провадила вона, спустивши очі на срібний медальйон у себе на шиї. — Але нині йдеться навіть не про таке його