Ірен Віталіївна Роздобудько - Останній діамант міледі

якої годі було встояти! Дивовижна музика, яку вона не здатна була сприймати в респектабельному оточенні, не викликала в уяві картин і марень, як це бувало у дитинстві та юності. Тепер вона спостерігала за оркестрантами: бачила червоні від напруження обличчя, оголені руки скрипальок, що здригалися, як драглі, під час віртуозних пасажів. Вона намагалася присоромити себе за нездатність сприйняти всю фантасмагорію звуків, і ця відраза переносилася й на інших. Усе здавалося їй неймовірно смішним. Товстун із литаврами покірно й сумно сидів на круглому стільці в очікуванні своєї партії. Коли настала його черга, він урочисто підвівся і виконав серію дзвінких ударів — він зробив це так, ніби то була остання зоряна година у його житті.

Музиканти, зазначила Влада, були схожі на свої інструменти: віолончелістки вирізнялися важкими стегнами та вузькими плечима, довгоносі альти скидалися на сполоханих птахів, що, як корм, видзьобували з пюпітрів ноти. А усі разом вони нагадували маріонеток, що підкоряються волі диригента. Можливо, це й дратувало найбільше. Зараз Влада віддала б перевагу вуличній скрипочці, що виспівує під вікнами або в метро. Але є її власне СОЛО. Тільки соло має право на існування!

— Тобі не сподобалося? — запитала подруга під час фуршету, що відбувся після концерту.

— Чому ж? Сподобалося. Особливо он той скрипаль… — І Влада вказала на одного з музикантів, що юрмилися за сусіднім столиком.

— От завжди ти так… — докоряла їй подруга. — Тут високе мистецтво, а ти… Це такий геній! Якби я могла підійти до нього, я 6, здається, збожеволіла від щастя!

— Я теж про високе, — відказала Влада. — Хочеш, фокус покажу? Вчись, доки я жива!

І, не очікуючи на відповідь, взяла свій бокал і граційною ходою попрямувала до музикантів, відчуваючи спиною вражений погляд подруги.

Відтоді, як неможливе кохання увійшло до її життя, вона сприймала реальність як велику гру. А коли вона зрозуміла, що це кохання ніколи не стане реальністю, — гра набула небезпечних трагікомічних рис. Іноді Влада відчувала себе молодою вдовою, якій просто потрібно жити, існувати, аби зберегти свій біологічний механізм. Саме тому вона не боялася бути відчайдушною, кумедною, викличною — адже в усіх перипетіях її бурхливого особистого життя не йшлося ані про любов, ані про смерть. Були лише ставки, які вона із кожним кроком подвоювала, адже майже ніколи не програвала. І саме тому, що то була її гра — легка й невимушена, Влада завжди мала шалений успіх у чоловіків, нею захоплювалися подруги, що жили зовсім за іншими законами.

Влада наблизилась до музиканта, із майстерністю психолога вираховуючи, який тип виразу обличчя йому б найбільше сподобався.

— Ніколи не чула Малера у такій інтерпретації… — сказала вона так, ніби продовжувала розмову.

— Вам подобається Малер? — жваво відгукнувся той ламаною мовою.

— Саме у вашому виконанні… — сказала Влада.

Вечір закінчився у розкішному готельному номері, куди Кріс — так звали музиканта — замовив розкішну вечерю на двох. Через годину Влада послала його в душ і… тихенько причинила за собою двері номера. Партію було зіграно, дорога до мети була важливішою, ніж її досягнення. Вона розуміла, що подібні пригоди не дадуть їй того, що було потрібно, — принаймні, шлях до Дартова лежав не через ліжко заїжджого гастролера.

Ось так вона відточувала свою майстерність спілкуватися та зваблювати без найменших душевних страждань зі свого боку. Вона тренувала свою спостережливість, як спортсмени тренують тіло, готуючись до відповідальних змагань.

Особливим етапом у цих тренуваннях були… крадіжки у бутиках та супермаркетах. Ні, речі були їй непотрібні, але факт, що вона здатна на відчайдушні та небезпечні вчинки, веселив її та надавав упевненості у своїй непереможності. Вона вже не могла відмовитись від наркотичних викидів адреналіну, перший із яких стався тоді, коли Влада уперше вийшла з магазину в модній сукні «для коктейлю» під своїм невибагливим вбранням. Звичайно ж, треба було вибирати магазини, в яких ще не було введено різних новацій на кшталт сигналізаційних бірок та телекамер.

Влада заходила до відділу, як королева, прискіпливо вибирала купу речей, змушувала продавщиць метушитися довколо себе, аж поки вони втрачали терпіння та пильність. У вишуканому вбранні вона проникала на різні презентації та фуршети, і жодного разу ніхто не поцікавився її запрошенням. Не важко здогадатися, що майже кожен такий вечір закінчувався так само, як це було з музикантом на ймення Кріс: в останню мить Влада втікала. Вона завжди втікала, лишаючи за спиною сотні можливостей змінити своє життя. Того єдиного шансу, на який вона очікувала, поки що не було.

Доля посміхнулася їй пізніше.

* * *

Перша осінь без Жанни не була схожа на осінь — у середині жовтня люди ще ходили в легкому одязі і вираз дитячого здивування не сходив з їхніх облич. Перехожі ніби говорили один одному: «Ну, як вам така погодка?!» і посміхалися своїм думкам.

Влада взагалі дуже любила осінь, це була її пора. Вона, на відміну від інших, тих, хто в цей час подумки вже готується до зими, розквітала і ніби світилася ізсередини, як світяться пізні осінні яблука в саду. Того вечора вона йшла від чергового коханця і в ній нуртував сміх. Їй запропонували одруження! Їй, Владі! Одруження із урочистою церемонією в Палаці (що в народі називався «Бермудським трикутником»), із лялькою та повітряними кульками на капоті авто, із юрмою гостей та подарунками, із гульбищем у ресторані та чемним знайомством із усіма новими родичами!

Вона просто розсміялася. І тепер цей сміх, як їжачок, ворушився у неї в горлі, і Влада підозрювала, що він вирветься назовні разом із потоками сліз… Вона знала, що вдома на неї чекає застигла статуя Макса, яку треба обережно покласти в ліжко.

Але додому йти не хотілося. Осінь змушувала жити і дихати. Її тягнуло у натовп, вона із задоволенням завітала б у якесь пристойне місце, де можна було б повечеряти та послухати джаз, але грошей на це катастрофічно не вистачало, попри те, що на її зап’ясті красувався тоненький золотий браслет — «шлюбний подарунок». Влада заспокоювала себе думкою, що почуття абсолютної свободи гроші надають у двох випадках: коли їх зовсім немає або коли їх надто багато. І перше означало, що вона ще довго перебуватиме у стані повної незалежності.

Міркуючи таким чином, Влада не почула, як поруч із нею загальмувала машина. Водій радісно вискочив із неї та обійняв за плечі:

— Господи, невже це ти? І така жінка ходить пішки? Абсурд!

Влада повільно скинула руку зі свого плеча і подивилася на нахабу. Перед нею стояв