Марек Краєвський - Голова Мінотавра

якісь жахливі історії, що трапилися в передмісті, не відаючи, що його дочка теж знайома із цими таємничими й зловісними місцями! І щомиті будуть виголошувати ці кляті латинські прислів’я!

Ритині припущення справдилися лише почасти. Батько справді трохи попередражнювався з тіткою Льодзею, але це тривало недовго, і за хвилину він зайшов до кімнати доньки, переодягнений у домашню куртку. Але він не поцілував Риту, і не запитав, що було сьогодні в школі.

— Здрастуй, Рито, — промовив він, сідаючи на стільці.

— Добрий вечір, татку, — відповіла дівчина, трохи занепокоєна його незвичною поведінкою.

Якусь мить батько дивився на неї дивним поглядом, а тоді почав приглядатися до різних дрібничок у її кімнаті: до фотознімків кінозірок, плюшевого ведмедика, якого вона отримала під ялинку, коли їй було три рочки, і якого відтоді палко любила, до засушених квітів, що висіли на ручках шухлядок, мушель, зібраних на пляжі у Вєлькєй Всі, коробочки від цукерок, де вона зберігала картки із цитатами. Його лиса голова нагадувала їй довбешку силача, який кілька днів тому так нею захоплювався. Але в батька не було таких спотворених вух, як у того. Рита глянула на його руку, яку прикрашав перстень-печатка з якимсь кабалістичним знаком. У батька не було таких могутніх і брудних рук, як у того. Татові руки були міцні, доглянуті, з ледь опуклими нігтями. Це спостереження викликало в неї якесь тепле почуття. Вона підвелася, підійшла до батька й мовчки поцілувала його в чоло. Почула запах алкоголю, одеколону й тютюну. Повернувшись на місце, помітила, як змінився вираз його обличчя.

— Нині я був на зборах Польського філологічного товариства, — тихо проказав батько. — І зустрів там професора Седлачека.

— А, Клавдія Сліпого! — Рита ляснула себе по лобі. Вона постійно забувала прізвище викладача латини, який своїм прізвиськом завдячував звичці знімати окуляри й придивлятися короткозорими очима до сміхотливих панночок.

— Матимеш за семестр двійку з латини в не занадто вимогливого вчителя! Може, поясниш мені це?

— Не переживайте так, татусю! — Рита стиснула олівець своїми дрібними гарненькими зубками. — Я неодмінно виправлюся наступного семестру. Просто я ненавиджу ці нудні вправи, які треба перекладати латиною! Краще вже Цицерон! О, подивіться, татку! От, наприклад, цей дурний лист від Броніслава до Станіслава.

Вона підвелася, узяла книжку однією рукою, а другу піднесла догори, наче римський оратор, і почала декламувати:

— Любий Станіславе! — Рита закотила очі під стелю. — Ми були в Італії з нашим любим учителем. Ах, як там було чудово! — Але ж це така дурня, що аж зуби болять!

Рита урвала й дзвінко розсміялася. Попельський подумки визнавав, що вправи в цьому підручнику звучать претензійно й пихато. Глянув на доньку, яка все ще стояла в ораторській позі. Вона успадкувала акторський талант від матері, подумав комісар, їй треба грати в театрі, а не перекладати текстики про Броніслава та Станіслава. Професор Седлачек скаржився, що Рита передражнювала його, коли він писав на дошці латинські прислів’я, і йому довелося суворо покарати її, опитуючи з consecutio temporum[16]. Ганебне незнання послідовності часів виявилося відразу, він мусив поставити їй двійку, яка визначила оцінку за семестр. Попельський уявив собі, як Седлачек постукує пожовклим від нікотину пальцем у написане на дошці Errare humanum est[17] і скрипучим голосом, ледь затинаючись, аналізує цю максиму, наводячи відповідні давньоримські ехеmplа.[18] Раптом пригадав собі, з яким завзяттям Рита вчилася, коли багато років тому він сам почав навчати її латини недільними вечорами. Він пам’ятав, як мала підкреслювала хвилястими лініями прислів’я, яка була щаслива, коли за гарне відмінювання батько частував її пряниками! А він потім усе занехаяв. Волів читати газети, а не присвячувати увагу доньці. Часом лікував пивом похмілля. Це все його провина! Його!

Він зціпив зуби й підійшов до Рити. Поцілував її в маківку. Відчув той самий запах її темного волосся, як і багато років тому, коли, як йому здавалося, винагороджував доньку поцілунком за гарне відмінювання, або коли та дражнилася за столом: Primumphilosophari, deinde edere.[19] Стиснув зуби ще міцніше й вийшов з доньчиної кімнати, чуючи за спиною її «на добраніч, татку!»

Львів, понеділок 11 січня 1937 року,

пів на одинадцяту вечора

Леокадія Тхожницька перестала розкладати пасьянс, коли Едвард скінчив розповідати їй про свою зустріч із личаківськими батярами. Вона слухала його уважно й розуміла все, хоча й не любила німецької, воліючи понад усе французьку. Едвардова німецька була такою багатою й вишуканою, що вона слухала її завжди з великою приємністю, яку зараз затьмарила сумна оповідь. Пасьянс «галерник» у Леокадії не розкладався, як, зрештою, завжди. Вона відклала карти й глянула на кузена.

— Послухай, Едварде, — мовила вона, старанно добираючи німецькі слова. — Ти не знаєш дівчат і ніколи не був сімнадцятирічною панночкою. А я була. І мені все було цікаво, як і Риті. Я тобі щось розкажу. Це було в Станіславові. Я була тоді на рік молодша за Риту. Пригадую, як я втекла крадькома вночі, щоб крізь вікно в ресторані Мікулика на Вірменській подивитися на гусарів, які пили там вино. Вони здавалися такими гарними, коли вдень марширували Сапєжинською! Один з них вийшов на подвір’я, щоб відлити. — Леокадія вжила грубе слово, яке вважалося непристойним у вустах дами. — І побачив мене біля вікна. І запросив до столу, пропонуючи з’їсти тістечко й потанцювати. А я погодилася, хоча була вже майже друга година ночі, а гусари були п’яні й дуже збуджені. А знаєш, чому я погодилася? — Леокадія повільно складала карти. — Бо я гадала, що справді лише їстиму тістечка й танцюватиму. Я повірила, забувши, що в Мікулика о цій порі вже не буває тістечок! Цей гусар так мені сподобався, що я повірила в тістечка!

— І що було далі? — Едвард запитав це з певним занепокоєнням.

— Звісно, жодних тістечок я не їла, — усміхнулася Леокадія. — І не танцювала. І якби не Мікулик та його син, то мене б там збезчестили. Пізніше я не могла повірити жодному чоловікові, і може, тому… я нині сама. Ні, пробач, з вами, з Ритою, з тобою, з Ганною… Не переживай, — промовила вона за мить заспокійливим тоном. — Коли в четвер я повернулася після бриджу від асесора Станьчака, Рита була вже вдома. У неї були сліди помади на губах, але мені здається, що вона лише бавилася. Я наказала їй витерти помаду, кажучи, що ти розгніваєшся. Вона витерла й потім ми довго розмовляли. Рита була дуже лагідна, а ти ж знаєш, що це з нею нечасто буває. Сміялася й пустувала. Так