Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Наступного дня все змінилося. Адже оголосили всіх, хто брав участь у демонстрації, бандитами, заколотниками, тими, хто хотів повалити радянську владу. І всі, уявіть собі, всі, хто в перших рядах йшов, хто інтернаціонал співав, визнали себе винними. Адже засоромились. Самі себе засоромились — того проблиску в голові.

Каялися. Мовляв, не відали, що творили, товариші-громадянини-панове судді! А ті, хто по домівках розбіглися, кому поталанило не засвітитися — всі на роботу вийшли. І знаєте, що? Перевиконали план у той день на сто п’ятдесят відсотків! Та ще й хотіли в неділю відпрацювати за рахунок тих втрачених робочих днів.

Ось що мені досі пече: зреклися швидко. Того, що говорили, про що думали, родичів і друзів вбитих, котрих боялися розшукувати. А коли на суді оголошували вирок — сімох до страти, іншим — по десять-п ’ятнадцять років таборів, зал аплодував. Я там був. І теж аплодував. Радів, що вижив і чистеньким з якогось дива лишився…

Нас потім ще секретар ЦК і комсорг збирали на збори для роз'яснень. «Хіба не треба було в бандитів, ворогів радянської влади стріляти?!» — питають.

А ми всі, мов заворожені: «Треба! Треба!!».

— Ви і зараз так думаєте?

Обличчя спотворює гримаса, гідна гри і голосу Ентоні Гопкінса: ніби йому без наркозу видаляють нирки, серце і печінку водночас. Потім виникає крива, хвороблива, ледь не інсультна, посмішка.

І хмільна злість.

Така злість, від якої на екрані розростається велика чорна пропалина:

«— Це вас не обходить! І знаєте що — заберіть ви свій стольник! І… йдіть до біса!».

Сигарета пропалює скатертину…

Крізь пропалину, ламаючи увесь ритм, всю налагоджену цілісність емоції, чалапає по Солом’янці кумедний «чарлі чаплін» на прізвисько «Паганіні».

Купує одне яйце на базарі. Торгується…

Обличчя пласке, мов Місяць, сивина дибиться «їжачком», під потертою джинсою — червоний «метелик» з пелехатими краями.

Пальці, мов кінцівки в павука — ламані, довгі і, здається, гнуться на всі боки.

За кадром лунає «Капріччо», тобто — «Caprice № 24» — у виконанні Василя Попадюка.

Приїхав цей дивак в чорнобильську весну 1986-го, до Києва з Одеси і лишився «виконувати місію» в забрудненій радіацією зоні: двадцять чотири «Капріччо» Паганіні під відкритим небом посеред наметів полку хімічного захисту.

Ходив «всліпу» по ковилах, мов вовк, шукаючи табори «хіміків», що першими прокладали путь до пекла.

Наштовхувався на міліцейські кордони, пояснював, просився, мовляв, хлопці, інакше не можу, бо помру, у вас своя місія, у мене — своя.

Сміялися і пропускали в обмін на… концерт.

Раніше б їм на того Паганіні начхати було — а тут, мов перед брамою до чистилища — слухали, плакали і… кашляли.

«Хіміки» теж кашляли — триста солдатиків затискали роти, щоб кожну ноту чути. Соромились того кашлю. Їхній підполковник вже свої «рентгени» перебрав, а щоденно мусив пацанів до зони відправляти, ходив колами по загорожі з колючого дроту, мов тигр по клітці. Кіномеханік втік у перші ж дні, то довелося підполковнику самому навчитися хоча б «кіно крутити», щоб додому не списали. А червоними вечорами стояв перед ними на кузові вантажівки той малий «син полку» на прізвисько Паганіні, чорний від засмаги, і грав так, що виписував йому святий Петро перепустку одразу до раю, без жодної перевірки, чи грішив.

Йому і всім, хто слухав його, стримуючи кашель.

Стрижені потилиці — одна в одну…

Червоне сонце…

Колючий дріт.

Чорно-біла зйомка: кумедний скрипаль на кузові вантажівки в камуфляжі на три розміри більшому з піднятим догори смичком — і «хімічний» полк вповалку на траві.

Рудій траві…

В кольорі: Паганіні відриває могилу своєї скрипочки. Рухи уповільнені. Риє землю, дістає «тіло», загорнуте в ганчірки.

«Тільки заради вас…» — і дико фальшивить на одній струні. Скрипочка померла давно, хвора на променеву хворобу.

Ніч.

Десенка.

Очерет.

Місяць висвітлює божевільне і щасливе обличчя… в якому проступає обличчя Єроніма Антонісзона ван Акена — Ієронімуса Босха.

Пропалини в часі і просторі.

Якимось незбагненним дивом вся ця купа голосів і тіл складається в полотно, в розмову.

Про… що?

Дивно, але на перегляді мені здалося, що вона розповіла про всіх, хто сидів в тому презентабельному залі.

Недарма кілька хвилин після титрів висіла оглушлива тиша.

А потім, немов буря з-за горизонту, здійнялися оплески.

…На церемонії нам веліли сісти в п’ятому ряду.

І Дез вважав, що це добрий знак.

Бодай якусь відзнаку маємо отримати.

Попереду маячили священні потилиці.

— Емілі Блант… Майкл Дуглас… Кетрін-Зета… Іванка Трамп… — шепоче Дезмонд, вказуючи очима поперед себе.

Чоловіки в смокінгах — всі, як один.

Жінки — в шовку, атласі, тафті, мереживі. У них з цим проблем немає.

Сукню ж для Єлизавети ми шукали, як професор Бінгхем золото інків. Дез навіть намагався взяти напрокат позаминулорічний наряд Шерон Стоун.

Але Єлизавету нічого не влаштовувало, доки в одному бутику не натрапили на «класику жанру» — маленьку чорну сукню. Без жодних витребеньок. Такий собі: футляр для авторучки.

— Синдром радянських жінок — «скромненько і зі смаком», — пожартував я.

А Дез так і назвав її — «місіс Паркер».

Ліза ж і оком не змигнула, мовляв, все, закінчуємо пошуки, буду в ній — і крапка!

Тепер ми сиділи посеред всього цього бісквітно-кремового торту, немов три пінгвіни в квітучій оазі.

А потім все сталося так, як колись я мріяв, пророщуючи в п’ятому класі квасолину у вологій марлі — тільки з поправочкою на «плюс двадцять років».

Зморщене зернятко вистрілило розлогим баобабом.

— Приз за кращий іноземний повнометражний документальний фільм…

Напруга, збуджена тиша…

— Єлизавета Тенецька…

— Денис Северин…

— Дезмонд Уїтенберг…

Шквал оплесків, вигуки, привітання, цікаві погляди, зблиски фотокамер.

І — невідоме плем’я Мумба-Юмба у складі двох пінгвінів у смокінгах і авторучки «місіс Паркер»